29 жовтня 2007

Богослови УГКЦ шукають шляхи до відновлення сопричастя з православними братами

Документи носять назви: «Урочисте звернення до Синоду Єпископів УГКЦ про пошук шляхів відновлення повного євхаристійного сопричастя між Церквами Київської традиції», «Лист-звернення до богословів Церков Київської традиції» і «Висновки та пропозиції».
У першому документі учасники зібрання аргументують важливість питання сопричастя Церков Київської традиції: «З огляду на: відповідальність за виконання Христового заповіту «Щоб всі були одно» (Ів 17:21); спільну віру всіх християн в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву; заклик ІІ Ватиканського Собору до поєднання розділених; потребу спільного християнського свідчення у сучасному світі висловлюємо наші щирі прагнення до відновлення євхаристійної єдності у Київській Церкві, первинна єдність якої постійно існувала у свідомості її вірних. Варто лише згадати спроби первоєрархів XVII століття Йосифа Велямина Рутського та Петра Могили «примирити Русь з Руссю», або окремі випадки євхаристійного співслужіння в умовах переслідувань у ХХ столітті. (...) Просимо Вашого сприяння у пошуку шляхів відновлення євхаристійної єдності з іншими Церквами Володимирового хрещення, апостольське насліддя і таїнства яких ми визнаємо. Благословіть подальшу нашу працю до євхаристійного зближення через розгортання різнобічної програми відповідних дій, детальніше представлених у “Висновках та пропозиціях Конгресу”», – сказано у зверненні до богословів Церков Київської традиції.
У ньому учасники Конгресу наголошують на потребі спільного обговорення «питання євхаристійного сопричастя між Українськими Церквами Володимирового хрещення»: «Ми хочемо радо поділитися плодами наших пошуків детальніше представлених у «Висновках та пропозиціях Конгресу», – йдеться у документі. – Водночас запрошуємо Вас розпочати спільну богословську працю – зустрічі на різних рівнях, формальному та неформальному, для того, щоб ініціювати обмін думками та обговорення питання євхаристійного сопричастя між Українськими Церквами Володимирового хрещення. Наш заклик випливає з усвідомлення нашими Церквами спільної богословсько-літургійної та історично-культурної спадщини, яка спонукує нас до спільного зросту і щирого й відкритого спілкування. Такий богословський діалог може стати підготовчим етапом до скликання міжконфесійного Конгресу богословів цілої і єдиної у Бозі, але поки що по-людськи розділеної, Київської Церкви».
Найголовнішим документом, як зазначає Департамент інформації УГКЦ, є «Висновки та пропозиції». У ньому питання сопричастя учасники Конгресу розглядають в історичному, догматичному, літургійному, канонічному, душпастирському та екуменічному ракурсах та висувають пропозиції на розгляд Синоду єпископів УГКЦ, «виходячи зі загального бажання сопричастя між Церквами Київської традиції».
У цьому документі богослови УГКЦ зокрема стверджують: «Незважаючи на окремі розбіжності богословських позицій, які існують між Православними й Католицькими Церквами (а особливо між Українською Греко-Католицькою Церквою і її православними сестрами в Україні – Українською Православною Церквою, Українською Православною Церквою Київського Патріархату і Українською Автокефальною Православною Церквою), між ними існує фундаментальна єдність віри, що й уможливило частинне (на рівні окремих вірних) євхаристійне сопричастя між нашими Церквами, яке передбачене і рекомендоване ІІ Ватиканським Собором (Orientalium Ecclesiarum, 26-27, Unitatis Redintegratio, 15)».
Висловлюючи свою позицію щодо можливості сопричастя між Церквами Київської традиції, богослови УГКЦ стверджують: «Ми згодні визнати помилки минулого та втрати... і заявляємо про свою відкритість до взаємних конструктивних зауважень, що можуть допомогти у відновленні та творчому переосмисленні нашої спільної спадщини» (2.9).
Але водночас, базуючись на історичному досвіді та попередніх спробах сопричастя, учасники Конгресу зауважують, що проблема «сопричастя між Церквами Київської традиції є дисциплінарно-канонічного, а не догматичного характеру» (2.2; 4.2).
На сьогодні дуже важливим у питанні сопричастя Церков Київської традиції є практичний аспект. У цьому плані Конгрес також висунув певні пропозиції, зокрема:

— «усунення невідповідних запозичень у богослужбовій практиці» (3.7),
— «щоб у тих місцевостях, де після конфліктної ситуації між греко-католиками й православними щодо вжитку храмів для богослужінь прийшло примирення й знайдено спільну мову, врочисто це підтвердити актом взаємного перепрошення й прощення, щоб інші громади, де такого примирення ще не відбулося, бачили, що все-таки можливо подолати ворожнечу заради спільного свідчення Христа» (5.2).
– «скликати Патріарший Собор, присвячений темі євхаристійного сопричастя з тим, щоб не лише богослови, а вся Церква (миряни, монашество та духовенство на чолі з своїми єрархами) змогли дорости до розуміння потреби відновлення церковного сопричастя між поділеними гілками Київського християнства»
– «звернути увагу відповідальним за вишкіл богословів, пресвітерів, катехитів та вірних на потребу формування євхаристійного благочестя у світлі сопричастя і єдності Церков».

«Важливим плодом Конгресу є також те, — вважають в Департаменті інформації, — що УГКЦ збагатилася спільною зваженою думкою великого якісного числа своїх богословів про одне із найбільш життєдайних питань її існування».

Владика Софрон Мудрий прокоментував результати конгресу так: «Вважаю, що є позитивний плід цієї зустрічі та праці, бо ми зрозуміли багато проблем. Ми побачили, що у питанні сопричастя не можемо йти великими кроками. Передусім мусимо на наших парафіях між нашими людьми, духовенством донести усвідомлення потреби сопричастя. Маємо пояснити, що таке сопричастя, в чому воно полягає, наскільки ми можемо і наскільки не можемо його практикувати». Конгрес богословів УГКЦ «Євхаристійне сопричастя – виклик традиції та сучасності для традиційних Церков» був приурочений до 70-ї річниці Унійного З'їзду у Львові (22-25 грудня 1936 року). Конгрес організувало Українське наукове богословське товариство (УБНТ). Як повідомив Департамент інформації УГКЦ, у триденній роботі Конгресу взяли участь 246 осіб з усіх регіонів України, серед яких 6 єпископів.

28 жовтня 2007

Бог є Любов

Беручи до уваги опис створення людини (Бут. 1:26–28; 2:4–25), треба зауважити, що людська пара тут показана водночас як любовне середовище людських стосунків і як середовище єдности та плідности, що забезпечує ріст людства. У такій формі людська пара разом із дітьми стала у Божому плані прототипом кожного суспільства. Богослов'я підкреслює відповідність людських стосунків основним ознакам тринітарного життя. Якщо Боже життя є життям сопричастя в любові між особами Пресвятої Трійці, життям, яке «переливається через межі» (Бог є любов), то людське подружжя має місію віддзеркалювати це відношення у своїй любові та плідності, оскільки дитя є зовнішнім виявом цієї любови.
Родина має перспективу синергії з творчою дією Божого Провидіння. Покликання, доручене людині, — підкорити світ і панувати над ним — тісно пов'язане з плідністю, тобто з родиною: «Будьте плідні, множіться й наповняйте землю» (Бут. 1:28).
Це космічне послання керувати світом доручене не одному лише чоловікові, але обом, а також їхнім нащадкам, тобто сім'ї. З цього приводу сім'ю можна визначити як первісну Божу установу, з якої упродовж історії розвинулися інші людські спільноти. Таким чином, сім'я є первинною клітиною суспільства і його джерелом.
Святе Письмо говорить про ще один бік сім'ї, а саме — про зв'язок між подружжям і союзом Бога зі своїм вибраним народом. Так сказав Бог до Авраама: «Ось Мій союз із тобою: Ти бо станеш батьком многоти народів. Отож уже більше не зватимешся Аврам, лише Авраам буде твоє ім'я, бо батьком многоти народів Я тебе зроблю» (Бут. 17:4).
Універсальний Союз Бога зі своїм народом, підготовлений ще від Авраама, звершує Христос. Цей союз постійно описувався в Біблії, особливо пророками, у формі й образах подружньої любови з її падіннями й примиреннями, а також з її плідністю.
Згідно зі східним богослов'ям, подружжя трансформується в образ Царства Божого, перетворюється у шлях служіння Христу і приєднання до спільноти святих. «Якщо монах переображує έρως за допомогою очищення, то в подружній любові подібна переміна стає можливою завдяки відкритості для любови Божественної» . Подружжя починається від моменту, коли природна любов-έρως виходить поза власні кордони в акті взаємної самовіддачі подругів одне одному. Так любов-έρως ніби входить в динаміку любові-άγάπή, яка «прагне не до володіння і зосередження на одних лише особистих інтересах, але служить багатьом в ім'я їхнього поря­тунку» (Василій Великий).
Новозавітне вчення про подружжя відрізняється від старо­завітного глибиною міжособового обдарування та само­пожертви, почерпнутою від Особи Христа. Цієї глибини не може вичерпати тривалість біологічного життя чоловіка та жінки. Вчення Христа про подружжя є розвитком початкового Божого задуму про люди­ну, з якого випливає, що подружжя є не лише способом влашту­вання земного життя чи утилітарним засобом для продов­ження людського роду. Подружжя — це передусім Тайна між­особової єдности в Божественній любові, тайна об'явлення Царства Божого у світі. «Майбутність належить до тих народів, у яких подружжя є річчю святою, — у яких родинне життя є чисте й святе!».
Христос підносить любов чоловіка і жінки до гідности знаку і символу Божественної любови, завжди таємничої та незбаг­ненної для людини. Це участь в особі Христа, споконвічна тайна, дійове уприсутнення Божої любови. Знаком дійової присутности Божественної любови в любові людській є інтимна близькість як включення тіла до любови. Справді, це єдине таїнство, в якому не потрібно нічого додаткового — ані води, ані хліба, ані мира, як для інших таїнств. Тут є лише любов між двома особами . І Тайна проявляється в тому, що подружжя і Церква, представлена свяще­ником та свідками (тобто спільнотою вірних), підтвер­джують, що любов цієї пари визнана Богом як Його власна любов.
Подружжя, визнане Церквою як Тайна, є Тайною Любови. Подружній стан є покликанням до осягнення повноти буття в Бозі. І тільки любов єднає людей з Богом та поміж собою. Любов стає формою благодаті, яка дана людині для того, щоб перемогти духовний стан егоїстичного відмежування та досягнути бого­уподіб­нення . Це таїнство любови стало можливим, коли сама Любов Божа стала тілом: любов, якою Бог так полюбив світ, знайшла своє вираження у Христі. З приходом Христа відкривається, що всяка любов є подарована ним і може бути дана лише за його посеред­ництвом. Корені Тайни Подружжя містяться у такій істині: двоє людей, які люблять одне одного, вибирають одне одного, дарують одне одному своє життя і завдяки цьому знають, що Бог є Любов і що їх єдине серце охоплене нездоланним прагненням до Нього.

Пор.: P. E vdokimoff. Le mariage, sacrement de l'amour. Paris 1947. Андрей Шептицький. Християнська родина: Пастирський лист до духо­вен­ства і вірних Станиславівської єпархії (Жовква, 1900) // Митрополит Ан­дрей Шептицький: Життя та діяльність. Документи і матеріяли, т. 2: Церква і суспільне питання, кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. Львів 1998, с. 22.
Пор.: Митр. Андрей Шептицький. Пастирське послання до вірних проти введення цивільних розводів у подружній закон (Львів, 6/23 березня 1906) / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріяли, т. 2: Церква і суспільне питання, кн. 1: Пастирське вчення та діяль­ність. Львів 1998, с. 397–401.

Бібліотека УГКЦ

Свято Царя Христа

Свято Царя Христа свяяткуємо недавно, хоч своїм початком воно давне як і Церква Христова. Царем проголосили Христа самі мешканці Єрусалиму, при Його торжественному в'їзді в неділю перед Його страстями й хресною смертю. І Христос Сам заявляє перед Пилатом, намісником римським, що Він цар, хоч і царство Його не з цього світу.
Коли так глянемо на часи перед приходом Христа і за Його життя, аж до спасенної смерті, мусимо сказати, що це були часи цілковитої влади князя темряви. Поганський світ, що відкинув заповіді Божі й жив згідно зі своїми власними законами дослівно потопав у гріховному болоті. Ті правила чи закони Божі, які Творець викарбував у серці людини, щоб їй допомогти розвинути свої тілесні й духові сили, вона висміявши відкинула, та й почала жити своїм власним життям ,життям сваволі й насилля. Людина не тільки висміяла всяку чесноту, але ще й назвала їх помилками. Вона поклала на свої безбожні олтарі гріх і його спричинника диявола, та й неначе богів почитала та їм поклонялась.
Вистачить перечитати міфологію тодішніх греків чи римлян, тобто оповідання про життя їхніх божків, яких поганський світ почитав і яким приносив жертви, не рідко й людські, щоб зрозуміти, чому люди так важко й так часто грішили. Згідно з віруваннями тодішніх поган, їхні « боги » жили таким самим грішним і розгнузданим життям як і їхні поклонники — люди. Бо Вони були представниками сатани, який за допомогою тих поганських ідолів провадив рід людський до загибелі.
Але й вибраний ізраїльський народ не був кращим, їхні провідники первосвященики, фарисеї й книжники взяли провід народу в свої руки, але не дбали про добро народу, тільки про своє особисте добро. Тому й не диво, що почали викривляти Божий закон так, щоб той сприяв їхній користі, але таким чином вони вели народ до загибелі. Тож Ісус Христос картає не раз тих нечесних провідників, називаючи їх сліпими провідниками й прорікаючи їм неминучу Божу кару, за їхні проступки: « Лишіть їх — кличе Ісус до народу — це сліпі проводарі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму » (Мт 15,14). Або на інших місцях: « Горе вам, книжники та фарисеї, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти. Горе вам, сліпі проводирі... Горе вам книжники й фарисеї, лицеміри... Доповнюйте й ви мірку батьків ваших! Змії, гадюче поріддя! Як зможете ви уникнути пекельного засуду?» (Мт 23, 13. 14с. 16. 23с. 25с. 27с. 32с).
З цього виходить, що причиною приходу Ісуса Христа на цей світ було визволити людський рід, заплутаний у тенети диявола, звільнити його від оков гріха і з неволі сатани. Своєю правдою, яку приніс Христо від небесного Отця, Він просвітлив людям дорогу до неба й навчив їх рівночасно як тією дорогою треба їм прямувати, щоб дійти до вічної мети — до Бога. Та й Він Сам називає Себе дорогою: «Я — дорога, правда й життя. Ніхто не приходить до Отця тільки через мене » (Йо 14,6). Не зважаючи на ненависть, небезпеку й на злобні затії Своїх ворогів і ворогів Царства Божого, Ісус почав очищувати люд Божий від їхніх гріхів. Починаючи від ізраїльських провідників, Ісус указував на їхню дволичність, на їхню брехливість і злобу й на те, що вони не дбають про славу Божу, але про свою власну користь, про збільшення свого майна. Називає їх слугами диявола, які чинять його волю: « Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А він душогубець від початку й правди він не тримався, бо правди нема в ньому » (Йо 8,44). Ті слова Христові були дійсною правдою. Засліплені своїм грішним життям, та й хотячи утримати свою владу й вплив у народі, вони постановили вбити Месію-Христа, Який прийшов на те, щоб їм помогти, щоб їх спасти. Він прийшов, щоб звільнити їх з неволі гріха, але вони хотіли в тій неволі перебувати: « Коли перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете моїми учнями й спізнаєте правду й правда визволить вас. Ті відказали йому, ми Авраамові потомки й не були ми ніколи невільниками в нікого... Ісус же їм: «Направду, на правду кажу вам: Кожен хто чинить гріх — він невільник гріха » (Йо 8,31-34).
Провідники народу й їхні послідовники не могли прийняти науки Христової, бо вона домагалась від них цілковитої зміни їхнього дотеперішнього життя; відречення від гріхів, які задовілняли їхні пристрасті, давали їм панування над народом. Христос, подібно як і Йоан Хреститель, Його Предтеча, домагались від них цілковитої зміни життя, каяття й звернення на дорогу правд Божих. Домагались тієї самої зміни, до якої накликав Бог, устами свого пророка Єзикіїла: « Життям моїм клянусь, слово Господа Бога, — я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від гріха і жив. У тій боротьбі проти зла Ісус не знає нейтральної сторони. Його учні мусять або цілковито підкоритися правді, тобто беззастережно перейти на Його сторону, або перейти на сторону Його противника — диявола. Це ясно виходить зі слів Спасителя: « Хто не зі мною, той проти мене й хто зі мною не збирає, той розсипає » (Лк 11,23).
Тож роздумаймо тепер, кого ми хочемо в тій боротьбі вибрати, по чиїй стороні стати? По стороні Христа, царя світла й правди, чи по стороні диявола — сатани, князя темряви й ложі? Щоб у цьому переконатися вистачить нам лише глянути на наші вчинки, та й по них негайно й цілком певно пізнаємо за ким ми слідуємо. Коли ми допускаємось гріхів важких, коли ми переступаємо заповіді Божі в важких речах, тоді, немає жодного сумніву, що ми підтримуємо сатану й що ми боремось по його боці проти нашого Спасителя — Христа. Коли ми далі любимо наші немочі, вади й гріхи, та й ніяк не хочемо каятись, від них відректись, тоді, немає куди правди діти, ми є дітьми сатани й чинимо його волю. Коли ж ми живемо таким життям, коли ми собі за вождя вибрали духа темряви, князя цього зіпсутого світу, тоді нема чого й сумніватись, якою буде наше майбутнє. Ісус навчає нас про дві різні дороги життя, які стоять перед кожним з нас, і ми добровільно й вільно їх собі вибираємо. «Входьте вузькими дверима», остерігає нас Ісус Христос, — « бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя й мало таких, що її знаходять » (Мт 7,13с). Тому рішаймось ще поки час! Ніхто з нас не знає, як довго дозволить нам Господь Ісус жити на землі, а то може й уже визначив день і годину в якій рішився покликати нас і забрати з цієї долини сліз та й поставити перед Своїм страшним суддівським престолом, щоб там вирішити нашу долю на віки? Слухаймо слів св. Предтечі й Ісуса Христа: « Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне! » (Мт 3,2; 4,17).
Так дорогі, каймось наших гріхів, ставаймо на дорогу спасіння, бо тільки правда Божа зможе нас спасти! Перемога в тій боротьбі світла проти темряви, правди проти ложі є без жодного сумніву по стороні Христа-Спасителя; бо хто може воювати проти всесильного Господа Бога? Та й Сам Ісус запевняє нас непомильно про те, кажучи: « У світі страждатимете, та бадьортесь! Я бо подолав світ! » (Йо 16,33). Тож покиньмо гріх і його князя сатану, слідуймо за нашим Спасителем — Ісусом Христом, який Своїми страстями й смертю на хресті подолав диявола і його силу. Коли підемо за Ним, станемо гідними спадкоємцями Царства Небесного, подібно як Христос Господь, який жертвувавши Себе Самого небесному Отцеві за наші гріхи: «принісши лиш одну жертву за гріхи, сів назавжди по правиці Бога, чекаючи далі, поки його вороги не будуть покладені як підніжок йому під ноги » (Євр 10,12). Той Сам переможний Христос подбає, що Бог Отець прийме й нас до Свого Царства, за нас бо всіх просив Його єдинородний Син: « Отче! хочу, щоб ті, яких ти мені передав, перебували там, де й я, щоби й вони були зі мною й бачили мою славу, яку ти дав мені » (Йо 17,24).


Torrão Portugal.