Богослови УГКЦ шукають шляхи до відновлення сопричастя з православними братами

Документи носять назви: «Урочисте звернення до Синоду Єпископів УГКЦ про пошук шляхів відновлення повного євхаристійного сопричастя між Церквами Київської традиції», «Лист-звернення до богословів Церков Київської традиції» і «Висновки та пропозиції».
У першому документі учасники зібрання аргументують важливість питання сопричастя Церков Київської традиції: «З огляду на: відповідальність за виконання Христового заповіту «Щоб всі були одно» (Ів 17:21); спільну віру всіх християн в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву; заклик ІІ Ватиканського Собору до поєднання розділених; потребу спільного християнського свідчення у сучасному світі висловлюємо наші щирі прагнення до відновлення євхаристійної єдності у Київській Церкві, первинна єдність якої постійно існувала у свідомості її вірних. Варто лише згадати спроби первоєрархів XVII століття Йосифа Велямина Рутського та Петра Могили «примирити Русь з Руссю», або окремі випадки євхаристійного співслужіння в умовах переслідувань у ХХ столітті. (...) Просимо Вашого сприяння у пошуку шляхів відновлення євхаристійної єдності з іншими Церквами Володимирового хрещення, апостольське насліддя і таїнства яких ми визнаємо. Благословіть подальшу нашу працю до євхаристійного зближення через розгортання різнобічної програми відповідних дій, детальніше представлених у “Висновках та пропозиціях Конгресу”», – сказано у зверненні до богословів Церков Київської традиції.
У ньому учасники Конгресу наголошують на потребі спільного обговорення «питання євхаристійного сопричастя між Українськими Церквами Володимирового хрещення»: «Ми хочемо радо поділитися плодами наших пошуків детальніше представлених у «Висновках та пропозиціях Конгресу», – йдеться у документі. – Водночас запрошуємо Вас розпочати спільну богословську працю – зустрічі на різних рівнях, формальному та неформальному, для того, щоб ініціювати обмін думками та обговорення питання євхаристійного сопричастя між Українськими Церквами Володимирового хрещення. Наш заклик випливає з усвідомлення нашими Церквами спільної богословсько-літургійної та історично-культурної спадщини, яка спонукує нас до спільного зросту і щирого й відкритого спілкування. Такий богословський діалог може стати підготовчим етапом до скликання міжконфесійного Конгресу богословів цілої і єдиної у Бозі, але поки що по-людськи розділеної, Київської Церкви».
Найголовнішим документом, як зазначає Департамент інформації УГКЦ, є «Висновки та пропозиції». У ньому питання сопричастя учасники Конгресу розглядають в історичному, догматичному, літургійному, канонічному, душпастирському та екуменічному ракурсах та висувають пропозиції на розгляд Синоду єпископів УГКЦ, «виходячи зі загального бажання сопричастя між Церквами Київської традиції».
У цьому документі богослови УГКЦ зокрема стверджують: «Незважаючи на окремі розбіжності богословських позицій, які існують між Православними й Католицькими Церквами (а особливо між Українською Греко-Католицькою Церквою і її православними сестрами в Україні – Українською Православною Церквою, Українською Православною Церквою Київського Патріархату і Українською Автокефальною Православною Церквою), між ними існує фундаментальна єдність віри, що й уможливило частинне (на рівні окремих вірних) євхаристійне сопричастя між нашими Церквами, яке передбачене і рекомендоване ІІ Ватиканським Собором (Orientalium Ecclesiarum, 26-27, Unitatis Redintegratio, 15)».
Висловлюючи свою позицію щодо можливості сопричастя між Церквами Київської традиції, богослови УГКЦ стверджують: «Ми згодні визнати помилки минулого та втрати... і заявляємо про свою відкритість до взаємних конструктивних зауважень, що можуть допомогти у відновленні та творчому переосмисленні нашої спільної спадщини» (2.9).
Але водночас, базуючись на історичному досвіді та попередніх спробах сопричастя, учасники Конгресу зауважують, що проблема «сопричастя між Церквами Київської традиції є дисциплінарно-канонічного, а не догматичного характеру» (2.2; 4.2).
На сьогодні дуже важливим у питанні сопричастя Церков Київської традиції є практичний аспект. У цьому плані Конгрес також висунув певні пропозиції, зокрема:

— «усунення невідповідних запозичень у богослужбовій практиці» (3.7),
— «щоб у тих місцевостях, де після конфліктної ситуації між греко-католиками й православними щодо вжитку храмів для богослужінь прийшло примирення й знайдено спільну мову, врочисто це підтвердити актом взаємного перепрошення й прощення, щоб інші громади, де такого примирення ще не відбулося, бачили, що все-таки можливо подолати ворожнечу заради спільного свідчення Христа» (5.2).
– «скликати Патріарший Собор, присвячений темі євхаристійного сопричастя з тим, щоб не лише богослови, а вся Церква (миряни, монашество та духовенство на чолі з своїми єрархами) змогли дорости до розуміння потреби відновлення церковного сопричастя між поділеними гілками Київського християнства»
– «звернути увагу відповідальним за вишкіл богословів, пресвітерів, катехитів та вірних на потребу формування євхаристійного благочестя у світлі сопричастя і єдності Церков».

«Важливим плодом Конгресу є також те, — вважають в Департаменті інформації, — що УГКЦ збагатилася спільною зваженою думкою великого якісного числа своїх богословів про одне із найбільш життєдайних питань її існування».

Владика Софрон Мудрий прокоментував результати конгресу так: «Вважаю, що є позитивний плід цієї зустрічі та праці, бо ми зрозуміли багато проблем. Ми побачили, що у питанні сопричастя не можемо йти великими кроками. Передусім мусимо на наших парафіях між нашими людьми, духовенством донести усвідомлення потреби сопричастя. Маємо пояснити, що таке сопричастя, в чому воно полягає, наскільки ми можемо і наскільки не можемо його практикувати». Конгрес богословів УГКЦ «Євхаристійне сопричастя – виклик традиції та сучасності для традиційних Церков» був приурочений до 70-ї річниці Унійного З'їзду у Львові (22-25 грудня 1936 року). Конгрес організувало Українське наукове богословське товариство (УБНТ). Як повідомив Департамент інформації УГКЦ, у триденній роботі Конгресу взяли участь 246 осіб з усіх регіонів України, серед яких 6 єпископів.

Бог є Любов

Беручи до уваги опис створення людини (Бут. 1:26–28; 2:4–25), треба зауважити, що людська пара тут показана водночас як любовне середовище людських стосунків і як середовище єдности та плідности, що забезпечує ріст людства. У такій формі людська пара разом із дітьми стала у Божому плані прототипом кожного суспільства. Богослов'я підкреслює відповідність людських стосунків основним ознакам тринітарного життя. Якщо Боже життя є життям сопричастя в любові між особами Пресвятої Трійці, життям, яке «переливається через межі» (Бог є любов), то людське подружжя має місію віддзеркалювати це відношення у своїй любові та плідності, оскільки дитя є зовнішнім виявом цієї любови.
Родина має перспективу синергії з творчою дією Божого Провидіння. Покликання, доручене людині, — підкорити світ і панувати над ним — тісно пов'язане з плідністю, тобто з родиною: «Будьте плідні, множіться й наповняйте землю» (Бут. 1:28).
Це космічне послання керувати світом доручене не одному лише чоловікові, але обом, а також їхнім нащадкам, тобто сім'ї. З цього приводу сім'ю можна визначити як первісну Божу установу, з якої упродовж історії розвинулися інші людські спільноти. Таким чином, сім'я є первинною клітиною суспільства і його джерелом.
Святе Письмо говорить про ще один бік сім'ї, а саме — про зв'язок між подружжям і союзом Бога зі своїм вибраним народом. Так сказав Бог до Авраама: «Ось Мій союз із тобою: Ти бо станеш батьком многоти народів. Отож уже більше не зватимешся Аврам, лише Авраам буде твоє ім'я, бо батьком многоти народів Я тебе зроблю» (Бут. 17:4).
Універсальний Союз Бога зі своїм народом, підготовлений ще від Авраама, звершує Христос. Цей союз постійно описувався в Біблії, особливо пророками, у формі й образах подружньої любови з її падіннями й примиреннями, а також з її плідністю.
Згідно зі східним богослов'ям, подружжя трансформується в образ Царства Божого, перетворюється у шлях служіння Христу і приєднання до спільноти святих. «Якщо монах переображує έρως за допомогою очищення, то в подружній любові подібна переміна стає можливою завдяки відкритості для любови Божественної» . Подружжя починається від моменту, коли природна любов-έρως виходить поза власні кордони в акті взаємної самовіддачі подругів одне одному. Так любов-έρως ніби входить в динаміку любові-άγάπή, яка «прагне не до володіння і зосередження на одних лише особистих інтересах, але служить багатьом в ім'я їхнього поря­тунку» (Василій Великий).
Новозавітне вчення про подружжя відрізняється від старо­завітного глибиною міжособового обдарування та само­пожертви, почерпнутою від Особи Христа. Цієї глибини не може вичерпати тривалість біологічного життя чоловіка та жінки. Вчення Христа про подружжя є розвитком початкового Божого задуму про люди­ну, з якого випливає, що подружжя є не лише способом влашту­вання земного життя чи утилітарним засобом для продов­ження людського роду. Подружжя — це передусім Тайна між­особової єдности в Божественній любові, тайна об'явлення Царства Божого у світі. «Майбутність належить до тих народів, у яких подружжя є річчю святою, — у яких родинне життя є чисте й святе!».
Христос підносить любов чоловіка і жінки до гідности знаку і символу Божественної любови, завжди таємничої та незбаг­ненної для людини. Це участь в особі Христа, споконвічна тайна, дійове уприсутнення Божої любови. Знаком дійової присутности Божественної любови в любові людській є інтимна близькість як включення тіла до любови. Справді, це єдине таїнство, в якому не потрібно нічого додаткового — ані води, ані хліба, ані мира, як для інших таїнств. Тут є лише любов між двома особами . І Тайна проявляється в тому, що подружжя і Церква, представлена свяще­ником та свідками (тобто спільнотою вірних), підтвер­джують, що любов цієї пари визнана Богом як Його власна любов.
Подружжя, визнане Церквою як Тайна, є Тайною Любови. Подружній стан є покликанням до осягнення повноти буття в Бозі. І тільки любов єднає людей з Богом та поміж собою. Любов стає формою благодаті, яка дана людині для того, щоб перемогти духовний стан егоїстичного відмежування та досягнути бого­уподіб­нення . Це таїнство любови стало можливим, коли сама Любов Божа стала тілом: любов, якою Бог так полюбив світ, знайшла своє вираження у Христі. З приходом Христа відкривається, що всяка любов є подарована ним і може бути дана лише за його посеред­ництвом. Корені Тайни Подружжя містяться у такій істині: двоє людей, які люблять одне одного, вибирають одне одного, дарують одне одному своє життя і завдяки цьому знають, що Бог є Любов і що їх єдине серце охоплене нездоланним прагненням до Нього.

Пор.: P. E vdokimoff. Le mariage, sacrement de l'amour. Paris 1947. Андрей Шептицький. Християнська родина: Пастирський лист до духо­вен­ства і вірних Станиславівської єпархії (Жовква, 1900) // Митрополит Ан­дрей Шептицький: Життя та діяльність. Документи і матеріяли, т. 2: Церква і суспільне питання, кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. Львів 1998, с. 22.
Пор.: Митр. Андрей Шептицький. Пастирське послання до вірних проти введення цивільних розводів у подружній закон (Львів, 6/23 березня 1906) / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріяли, т. 2: Церква і суспільне питання, кн. 1: Пастирське вчення та діяль­ність. Львів 1998, с. 397–401.

Бібліотека УГКЦ

Свято Царя Христа

Свято Царя Христа свяяткуємо недавно, хоч своїм початком воно давне як і Церква Христова. Царем проголосили Христа самі мешканці Єрусалиму, при Його торжественному в'їзді в неділю перед Його страстями й хресною смертю. І Христос Сам заявляє перед Пилатом, намісником римським, що Він цар, хоч і царство Його не з цього світу.
Коли так глянемо на часи перед приходом Христа і за Його життя, аж до спасенної смерті, мусимо сказати, що це були часи цілковитої влади князя темряви. Поганський світ, що відкинув заповіді Божі й жив згідно зі своїми власними законами дослівно потопав у гріховному болоті. Ті правила чи закони Божі, які Творець викарбував у серці людини, щоб їй допомогти розвинути свої тілесні й духові сили, вона висміявши відкинула, та й почала жити своїм власним життям ,життям сваволі й насилля. Людина не тільки висміяла всяку чесноту, але ще й назвала їх помилками. Вона поклала на свої безбожні олтарі гріх і його спричинника диявола, та й неначе богів почитала та їм поклонялась.
Вистачить перечитати міфологію тодішніх греків чи римлян, тобто оповідання про життя їхніх божків, яких поганський світ почитав і яким приносив жертви, не рідко й людські, щоб зрозуміти, чому люди так важко й так часто грішили. Згідно з віруваннями тодішніх поган, їхні « боги » жили таким самим грішним і розгнузданим життям як і їхні поклонники — люди. Бо Вони були представниками сатани, який за допомогою тих поганських ідолів провадив рід людський до загибелі.
Але й вибраний ізраїльський народ не був кращим, їхні провідники первосвященики, фарисеї й книжники взяли провід народу в свої руки, але не дбали про добро народу, тільки про своє особисте добро. Тому й не диво, що почали викривляти Божий закон так, щоб той сприяв їхній користі, але таким чином вони вели народ до загибелі. Тож Ісус Христос картає не раз тих нечесних провідників, називаючи їх сліпими провідниками й прорікаючи їм неминучу Божу кару, за їхні проступки: « Лишіть їх — кличе Ісус до народу — це сліпі проводарі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму » (Мт 15,14). Або на інших місцях: « Горе вам, книжники та фарисеї, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти. Горе вам, сліпі проводирі... Горе вам книжники й фарисеї, лицеміри... Доповнюйте й ви мірку батьків ваших! Змії, гадюче поріддя! Як зможете ви уникнути пекельного засуду?» (Мт 23, 13. 14с. 16. 23с. 25с. 27с. 32с).
З цього виходить, що причиною приходу Ісуса Христа на цей світ було визволити людський рід, заплутаний у тенети диявола, звільнити його від оков гріха і з неволі сатани. Своєю правдою, яку приніс Христо від небесного Отця, Він просвітлив людям дорогу до неба й навчив їх рівночасно як тією дорогою треба їм прямувати, щоб дійти до вічної мети — до Бога. Та й Він Сам називає Себе дорогою: «Я — дорога, правда й життя. Ніхто не приходить до Отця тільки через мене » (Йо 14,6). Не зважаючи на ненависть, небезпеку й на злобні затії Своїх ворогів і ворогів Царства Божого, Ісус почав очищувати люд Божий від їхніх гріхів. Починаючи від ізраїльських провідників, Ісус указував на їхню дволичність, на їхню брехливість і злобу й на те, що вони не дбають про славу Божу, але про свою власну користь, про збільшення свого майна. Називає їх слугами диявола, які чинять його волю: « Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А він душогубець від початку й правди він не тримався, бо правди нема в ньому » (Йо 8,44). Ті слова Христові були дійсною правдою. Засліплені своїм грішним життям, та й хотячи утримати свою владу й вплив у народі, вони постановили вбити Месію-Христа, Який прийшов на те, щоб їм помогти, щоб їх спасти. Він прийшов, щоб звільнити їх з неволі гріха, але вони хотіли в тій неволі перебувати: « Коли перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете моїми учнями й спізнаєте правду й правда визволить вас. Ті відказали йому, ми Авраамові потомки й не були ми ніколи невільниками в нікого... Ісус же їм: «Направду, на правду кажу вам: Кожен хто чинить гріх — він невільник гріха » (Йо 8,31-34).
Провідники народу й їхні послідовники не могли прийняти науки Христової, бо вона домагалась від них цілковитої зміни їхнього дотеперішнього життя; відречення від гріхів, які задовілняли їхні пристрасті, давали їм панування над народом. Христос, подібно як і Йоан Хреститель, Його Предтеча, домагались від них цілковитої зміни життя, каяття й звернення на дорогу правд Божих. Домагались тієї самої зміни, до якої накликав Бог, устами свого пророка Єзикіїла: « Життям моїм клянусь, слово Господа Бога, — я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від гріха і жив. У тій боротьбі проти зла Ісус не знає нейтральної сторони. Його учні мусять або цілковито підкоритися правді, тобто беззастережно перейти на Його сторону, або перейти на сторону Його противника — диявола. Це ясно виходить зі слів Спасителя: « Хто не зі мною, той проти мене й хто зі мною не збирає, той розсипає » (Лк 11,23).
Тож роздумаймо тепер, кого ми хочемо в тій боротьбі вибрати, по чиїй стороні стати? По стороні Христа, царя світла й правди, чи по стороні диявола — сатани, князя темряви й ложі? Щоб у цьому переконатися вистачить нам лише глянути на наші вчинки, та й по них негайно й цілком певно пізнаємо за ким ми слідуємо. Коли ми допускаємось гріхів важких, коли ми переступаємо заповіді Божі в важких речах, тоді, немає жодного сумніву, що ми підтримуємо сатану й що ми боремось по його боці проти нашого Спасителя — Христа. Коли ми далі любимо наші немочі, вади й гріхи, та й ніяк не хочемо каятись, від них відректись, тоді, немає куди правди діти, ми є дітьми сатани й чинимо його волю. Коли ж ми живемо таким життям, коли ми собі за вождя вибрали духа темряви, князя цього зіпсутого світу, тоді нема чого й сумніватись, якою буде наше майбутнє. Ісус навчає нас про дві різні дороги життя, які стоять перед кожним з нас, і ми добровільно й вільно їх собі вибираємо. «Входьте вузькими дверима», остерігає нас Ісус Христос, — « бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя й мало таких, що її знаходять » (Мт 7,13с). Тому рішаймось ще поки час! Ніхто з нас не знає, як довго дозволить нам Господь Ісус жити на землі, а то може й уже визначив день і годину в якій рішився покликати нас і забрати з цієї долини сліз та й поставити перед Своїм страшним суддівським престолом, щоб там вирішити нашу долю на віки? Слухаймо слів св. Предтечі й Ісуса Христа: « Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне! » (Мт 3,2; 4,17).
Так дорогі, каймось наших гріхів, ставаймо на дорогу спасіння, бо тільки правда Божа зможе нас спасти! Перемога в тій боротьбі світла проти темряви, правди проти ложі є без жодного сумніву по стороні Христа-Спасителя; бо хто може воювати проти всесильного Господа Бога? Та й Сам Ісус запевняє нас непомильно про те, кажучи: « У світі страждатимете, та бадьортесь! Я бо подолав світ! » (Йо 16,33). Тож покиньмо гріх і його князя сатану, слідуймо за нашим Спасителем — Ісусом Христом, який Своїми страстями й смертю на хресті подолав диявола і його силу. Коли підемо за Ним, станемо гідними спадкоємцями Царства Небесного, подібно як Христос Господь, який жертвувавши Себе Самого небесному Отцеві за наші гріхи: «принісши лиш одну жертву за гріхи, сів назавжди по правиці Бога, чекаючи далі, поки його вороги не будуть покладені як підніжок йому під ноги » (Євр 10,12). Той Сам переможний Христос подбає, що Бог Отець прийме й нас до Свого Царства, за нас бо всіх просив Його єдинородний Син: « Отче! хочу, щоб ті, яких ти мені передав, перебували там, де й я, щоби й вони були зі мною й бачили мою славу, яку ти дав мені » (Йо 17,24).

Torrão Portugal.

ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ТА ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО

По всій землі споруджені пам'ятники. Їх спорудила любов і вдячність людська, дітей - своїм батькам, батьків - своїм дітям, вдячних нащадків - своїм попередникам. Але є лише один пам'ятник на всій землі нашій, який людська злість і лукавство спорудили своєму Спасителю, Господу Ісусу Христу. Ім'я цьому пам'ятнику - Хрест Христовий. Пам'ятник цей шанується усім вірним світом і є, за словами апостола Павла, “для тих, хто гине, юродством, а для нас, котрі рятуються,- силою Божою” (1 Кор. 1, 18).
Хрест Христовий, якому нині поклоняється весь християнський світ навчає віруючих людей Божої премудрості і дає Божу силу. Від Хреста і через Животворящий Хрест ми пізнаємо незбагненну любов Бога. Ця любов дала спасіння на оцю землю, через воплочення Єдинородного Сина Ісуса Христа.
Від Віфлеємської печери і до Голгофи Христос несе послух Отцівської любові - тієї любові, що хотіла і хоче щоб усі спаслись і прийшли до пізнання істини. Любов Божа терпіла знущання, гоніння, страждання і була розіпята на Хреста, на Голгофі. Через Воскресіння вона переможно засяяла на вічні часи і для усіх людей. Приклад Розп'ятого за нас на Хресті учить нас любити Бога, своїх ближніх, піклуватися про спасіння своєї душі.
Сьогоднішнє свято вчить нас милосердю. Милосердя Боже приносить Себе на приниження, щоб нас підняти, на страждання, щоб ми були у радості, віддає Себе в руки жорстокості, щоб ми милосердними були до всього живого, а особливо – до ближнього і самих себе.
Хрест Христовий вчить любовві і милосердю. Хрест- це джерело спасіння і Божої любові, бо Той, Хто, маючи всю славу і силу світу видимого і невидимого, в оточенні Ангелів, Херувимів і Серафимів, Той, хто мав можливість, як Сам Він казав у Гефсиманському саду, закликати більше як дванадцять легіонів Ангелів (Мт. 26 53) терпить муки нас і заради нашого спасіння...
Кожне віруюче серце з трепетом і любовю приступає до Животворящого Хреста, розмірковуючи про велику таємницю Божества. Хрест Господній навчає нас любові і милосердю. Ми тремтимо тому, що грішимо і не виправляємося, тому що кожною своєю гріховною справою і словом, знову і знову,ми змушуємо страждати нашого Господа, розпинаючи Його і прибиваючи до Хреста.
Хрест Христовий навчає нас надії. Незважаючи на наші немочі, падіння і гріхи, ми твердо знаємо, що на життєвому шляху ми, віруючі, не одинокі. Знаємо, що з нами завжди хресна сила, знаємо що Господь завжди з нами: “Де двоє або троє зібрані в ім'я Моє - Там Я посеред них "(Мт. 18 20). “Я з вами у всі дні до кінця віку “ (Мт. 28 20). А де Христос - там світло, мир і радість. Господь дає нам усе. Нам же варто прислухатись до Його поклику й у пізнанні любові Його поспішити за Ним. “Візьми хрест свій та йди за Мною” (Мт. 16 24). Через Хрест і Голгофу досягається небесний Фавор.
Коли ми під тягарем свого хреста слабнемо або знемагаємо,необхідно вдивлятися на Хрест Христовий: “Навчіться від Мене, тому що Я смиренний і покірний серцем і знайдете спокій душам вашим” (Мт. 11, 29).
У теперішній день, коли весь християнський світ вшановує Хрест Христовий, помолімося, щоб Господь захистив нас силою Свого Чесного і Животворящого Хреста, дав нам силу нести свій життєвий хрест і досягти сяючих вершин Царства Божого. Амінь.

p.Ivan Hudz - Évora.

ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ /15:21-28/

Ісус вийшов звідти й пішов у сторони Тирські та Сидонські. Аж ось жінка хананейка вийшла з тих околиць і почала кричати: "Змилуйся наді мною, Господи, Сину Давида! Біс тяжко мучить мою доньку." Він не озвався до неї і словом. Тут приступили Його учні і почали Його просити: "Відпусти її, бо вона кричить за нами." Він у відповідь сказав: "Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля." Вона підійшла і, вклонившись Йому в ноги, каже: "Господи, допоможи мені!" Він відповів їй: "Не лічить брати хліб у дітей і кидати цуценятам." А вона каже: "Так, Господи! Але й цуценята їдять крихти, що падають зі столу в панів їхніх." Тоді Ісус у відповідь сказав їй: "О жінко, велика твоя віра! Нехай тобі буде, як бажаєш. І видужала її донька від тієї години./Мт 15:21-28/
Процес становлення особистості починається від того моменту, коли особа наважується сама собі сказати правду про себе, це ж, до речі, стосується й цілих народів. Кожна людина, виключаючи хіба що психічно хворих, має природню здатність критично оцінювати власний стан, визначати міру своїх здібностей і досягнень у будь-якій сфері своєї діяльности. Інша справа, що нам часто бракує бажання здійснювати цю доволі неприємну, але життєво важливу процедуру. Набагато приємніше похвалити себе і тих, які мають ще менші, ніж ми здобутки, і таким сумнівним чином задовольнити свої "духовні потреби", приспавши своє сумління. Поки людина залишається на позиціях гуманістичного або антропоцентричного світогляду та завзято сповідує ідею абстрактної рівности, вона не отримує імпульсу, який би спричинив до руху її духовного удосконалення, наближення до Бога. Безперечно, всі люди мають рівноцінну гідність, оскільки всі ми створені на образ і подобу Божу, але таким же безперечним є факт, що всі ми маємо далеко не однакову міру уподібнення Богові.

З курсу елементарної фізики нам відомо, що струм виникає лише за умови різниці потенціялів, коли ж потенціяли рівні, рух зупиняється. Це ж саме відбувається, коли на шляху струму постає ізолятор.

Повертаючись до духовної сфери, зазначимо, що безпосереднє втручання Божества у перебіг земного буття належить до екстраординарних подій, які ми називаємо дивами або чудесами. Повсякчасно ж Господь дарує Свою благодать, посилає Свої випробування чи спокуси, спрямовує Свій праведний гнів на людей за посередництвом інших людей. І ті, хто шукає Бога, орієнтуючись винятково на "чудесні знамення", ризикує залишитись ні з чим. Чудоманія відводить людину від Бога, а не наближає до Нього, як віддаляла вона фарисеїв від Христа. Якщо людина шукає Божої благодати, їй слід насамперед вибрати собі духовний провід у побожному середовищі, серед осіб, поставлених на це служіння церковною владою. Часто цей пошук буває дуже нелегкою справою, але, хто шукає, той знаходить за словом Самого Христа (див. Мт 7: 7-8). Та, як електричному струмові стає на заваді ізолятор, так рухові духовного зростання людини також заважають своєрідні ізолятори переважно двох різновидів. Дехто з людей, на жаль, має справу з об'єктивними чинниками ізоляції від Новозавітнього Народу Божого, а відтак і від Божої благодати, тільки через те, що їм випало мешкати у країнах з тоталітарними атеїстичними режимами або з режимами теж тоталітарної середньовічної "теократії", де суто земна влада під страхом репресій примушує всіх своїх підданих сповідувати облудне вірування, оголошуючи християнство неправовірною релігією. Християни ж, як члени Всесвітньої Церкви, повинні докладати всіх зусиль, щоб такі політичні режими зникали з лиця землі, і ми безперешкодно мали б можливість виконувати наказ Господа про навчання і хрещення людей доброї волі з усіх народів (див. Мт 28:18-20).
Але в інших випадках ізоляція від Божої благодати спричиняється суб'єктивними чинниками. Людина сама себе ізолює від духовного навчання, а значить і від духовного зростання своєю гординею, У таких випадках людина не відчуває в собі духовної вбогости (див. Мт 5:3), а навпаки почувається цілком самодостатньою, не залежить ні від чого, російською - "довлеет себе", бо серйозно вважає себе, якщо не найобізнанішою і найсумліннішою з-поміж свого найближчого оточення, то, принаймні, рівною з усіма іншими, і таке "багатство" заважає їй увійти у Царство Боже, тобто віддати саму себе Христу Богові. Святий Антоній Великий пише про таких нещасних: "Повчання отців тяжкі для них, тому що вони впевнені, що самі вже знають усе." (1) Люди, що перебували у подібному стані душі, і до Самого Христа (як тепер до Його правдивих служителів) ставились з недовірою, кажучи: "Хіба Він не тесля. Син Марії, Брат Якова, Йосипа, Юди та Симона? І сестри Його - хіба не тут між нами? І ставили Йому це за зле." (Мк 6:3).
Ми завжди повинні пам'ятати про свою людську гідність, про те, що ми носимо у собі образ Божий, але також і пильнувати, щоб почуття гідности не переросло непомітно у гордість, яка швидко переведе нас у табір антихриста. Гордим людям властиво завжди відчувати себе суддями, ідеалістами, законниками і посилатися на букву закону, навіть у тих випадках, коли Іде явно перешкоджатиме пануванню духу того ж таки закону. А смиренна людина взагалі не апелює до закону, не вимагає справедливости від Господа по відношенню до себе, а лише просить Його милости. Христос часто порушував букву Закону Мойсея, як, наприклад, у випадках: з цією жінкою-хананейкою. чи з жінкою-самарянкою (див. Ів 4:7-9), чи з жінкою-блудницею (див. Ів 8:3-7), чи з кровоточивою жінкою (див. Мт 9:20-22); бо у всіх цих випадках Він формально чинив не по Закону, але цим самим зберіг дух Закону Божого.
Хананейка не належала до Народу Божого, і Христос порівнює її рідне плем'я з собаками, називаючи її доньку "цуценям", але матері не до того, щоб ображатися, бо йдеться про життя її дитини, і вона смиренно визнає реальність: "Так, Господи! Але й цуценята їдять крихти, що падають зі столу в панів їхніх." (Мт 15:27). І це, фактично, покаяння спасає її доньку.
В одному з кондаків Акафісту до Ісуса Христа ми співаємо: "Пісню від усього серця приношу Тобі я, недостойний, і, як хананейка, виголошую: "Ісусе, помилуй мене!" Бо не доньку хвору маю, а тіло, пристрастями розпещене й лютістю розпалене, тому ліки подай мені, що співаю: "Алилуя!"
І цим ми показуємо своє розуміння того, що лише тоді, коли людина усвідомить свою недостойність і прийде як смиренний проситель до Христа, Котрий і тепер перебуває і діє на землі через Своє Тіло - Церкву, вона зможе отримати благодать, яка провадить до спасіння, бо у Церкві Христос відпустить їй гріхи, простить недосконалість і щедро обдарує Своєю милістю. Амінь.

Évora - Igreja São Francisco

Різдво Пресвятої Богородиці є великим святом у Східній Церкві і входить в число Богородичних двонадесятих свят, з нього починається річне коло церковних свят.
Пресвята Діва Марія народилася в той час, коли люди дійшли до таких меж морального занепаду, при яких їхнє повстання здавалося вже неможливим. Кращі уми тієї епохи усвідомлювали і часто відкрито говорили, що Бог повинен зійти у світ, щоб виправити віру і не допустити погибелі роду людського. Син Божий схотів для порятунку людей прийняти людське єство, і Пречисту Діву Марію, єдину гідну вмістити в Себе і втілити Джерело чистоти і святості, Він обирає Собі Матір'ю. Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії святкується Церквою, як день всесвітньої радості. У цей світлий день, на рубежі Старого і Нового завітів, народилася Преблагословенна Діва Марія, предуставлена від віку Божественним Промислом послужити таємниці втілення Бога Слова – стати Матір'ю Спасителя світу, Господа нашого Ісуса Христа.
Віруючі люди по всій землі гідно шанують піснями і хвалами Ту, Котра розсіяла у світі пітьму безблагодатності і принесла людству спасіння від вічної смерті.
Згідно з церковним переказом, який грунтується на апокрифічному Протоєвангелії Іакова Пресвята Діва Марія народилася в невеликому Галілейському місті Назареті, яке було в іудеїв у зневазі (Євангеліє від Івана 1:46). Батьками Її були праведні Іоаким, коліна Іудиного, з роду пророка і царя Давида і Анна – архієрейського роду, з коліна Левієвого, з дому первоосвященика Аарона. Чоловік і жінка були бездітні, тому що свята Анна була неплідна. Досягши похилого віку, Іоаким і Анна не втрачали надії на милість Божу, твердо вірячи, що Богові все можливо, і Він може порятувати Анну від неплідності навіть у її старості. Святі Іоаким і Анна дали обітницю присвятити Богові для служіння в храмі дитя, що їм пошле Господь. Бездітність вважалася в єврейському народі покаранням Божим за гріхи, тому святі і праведні Іоаким і Анна терпіли несправедливі ганьблення від своїх співвітчизників. В одне зі свят старець Іоаким приніс в Єрусалимський храм свою жертву в дарунок Богові, але первосвященик не прийняв її, назвавши Іоакима недостойним, через його бездітність. Святий Іоаким у глибокому горі пішов у пустелю і там зі сльозами молився Господу про дарування дитяти. Свята Анна, довідавшись, що відбулося в Єрусалимському храмі, гірко плакала, однак не нарікала на Господа, а молилася, закликаючи на свою родину милосердя Боже. Господь виконав їхнє прохання, коли святий чоловік і жінка досягли похилого віку і приготували себе доброчесним життям до високого звання – бути батьками Пресвятої Діви Марії, майбутньої Матері Господа Ісуса Христа. Архангел Гавриїл приніс Іоакиму і Анні радісну звістку: молитви їхні почуті Богом, і в них народиться Преблагословенна Дочка Марія, через Котру буде дароване спасіння усьому світу.
Нарешті в глибокій старості Бог обрадував Анну й Іоакима народженням преблагословенної Марії. Ім'я Марії в перекладі з єврейської означає «висока», «перевершуюча». Пресвята Діва Марія Своєю чистотою і чеснотою перевершила не тільки всіх людей, але й Ангелів, явилася живим храмом Божиим і, як оспівує Церква у святкових пісноспівах, "Небесними Дверима, що вводять Христа у світ у порятунок душ наших.
У 12 років Марія дала обітницю вічного дівоцтва. По досягненні Марією повноліття їй знаходять старого чоловіка Йосипа Обручника, що поважає її обітницю. У його домі Марія працювала над пурпурною пряжею для храмової завіси, під час прядіння Їй зявився Арх. Гавриїл і сповістив що Вона є вибрана Богом і , що Вона народить Спасителя світу-Месію.
Після народження Ісуса Христа Марія втікає з ним і Йосипом від царя Ірода в Єгипет, а після смерті Ірода повертається в Назарет. Марія є присутньою на Голгофі, і, відповідно до християнської традиції, насамперед їй являється Христос після свого воскресіння. По одній з версій, Марія тихо жила в будинку Іоанна Богослова, якого Христос велів їй усиновити. За Успінням Марії, тобто розлученням душі Марії з тілом, слідує їхнє чудесне возз'єднання і тілесне вознесення на небо.
Різдво Божої Матері ознаменувало настання часу, коли почали виповнюватися великі і втішливі обіцянки Божі про спасіння роду людського від рабства диавола. Ця подія наблизила на землі благодатне Царство Боже, царство істини, благочестя, чесноти і безсмертного життя. Матір Першонародженого вважається християнами і всім їм по благодаті Матір'ю і милосердною Заступницею, до Якої вони постійно звертаються із синівською шаною.
Народження Пресвятої Богородиці Марії служило передоднем явління на землю в плоті Сонця правди – Христа. Воно означало наближення часу руйнування гріха, осуди і смерті, що тяжіли над людьми, вказувало на швидке воссіяння Божого благословення і вічного життя на землі.
З наведеною загальною згадкою про значення Різдва Богородиці церковні пісноспіви приєднують ще ряд зауважень про участь Богоматері у відновленні людського роду зі стану падіння.
У богослужебних піснях і тропарях свята, наприклад, висловлюється думка, що чиста Богоматір і Раба Христа Бога безупинно клопочеться перед Ним про дарування людям первинного блаженства. Для тих, хто схиляється до пекла, Вона – міст життя. Вона відчинила вхід у рай, замкнений древнім злочином і, як непорочна Агниця привела в наше єство Агнця – Христа.
Тому завжди звертаймося в молитвах до Божої Матерi, щоб Вона захищала нас вiд усякого зла i Своїми молитвами перед Сином Своїм привела нас до життя вiчного.
о. Іван Гудзь.

ПОЧАТОК ЦЕРКОВНОГО РОКУ

За Візантійською традицією початком церковного року (Новоліття) вважається 1 вересня. Свято новоліття було затверджено на Нікейському соборі 325 та, згідно переданню, пов'язується з початком проповіді Ісуса Христа після Його Водохрещення іспокус від диявола в пустелі. У цей день Ісус Христос почав проповідь Царства Божого і уперше засвідчив виконання старозавітних пророцтв про пришестя Месії (Сина Божия) і тим самим про кінець Старого й початку Нового Завіту.
Вибір дати був пов'язаний з тим, що перша проповідь Христа відбулася, на думку візантійців, саме в перший день іудейського свята жнив, що святкували 1-8 вересня.
Встановлення цього свята, на думку істориків, було пов'язано зі згадкою про перемогу Константина Великого над Максентієм в 312 році, яка й заклала початок вільного сповідування та поширення християнства, лише в 462 було перенесено на 14 вересня із практичних міркувань.

СВЯТО ВЕРХОВНИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА

Апостоли Петро і Павло особливо шануються як учні Ісуса Христа, що після смерті і воскресіння Христа почали проповідувати і поширювати вчення Євангелія по всьому світу. Це свято спочатку було введене в Римі, єпископи якого за вченням Західної Церкви вважаються спадкоємцями апостола Петра, а потім поширилось й в інших християнських країнах.
Петро (первісне ім'я Симон) займався риболовлею і був покликаний Ісусом Христом в апостоли разом із братом Андрієм. Петро одержує від Ісуса ім'я Кіфа («камінь») і призначення стати «основою» церкви Христа, йому вручаються ключі небесного царства. Відповідно до вчення Римсько-католицької церкви, це наречення (і особливо слова про «ключі від Царства Небесного») вказує на те, що Петрові була вручена реальна влада і юридичні повноваження і що ці повноваження – у силу того, що церква буде існувати до кінця часів, – повинні бути передані його спадкоємцям. Петро був першим з апостолів, кому Христос з'явився після свого воскресіння. Після смерті Христа Петро займався проповідницькою діяльністю.
13 Прийшовши ж Ісус до землі Кесарії Пилипової, питав Своїх учнів і казав: За кого народ уважає Мене, Сина Людського?14 Вони ж відповіли: Одні за Івана Христителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків.15 Він каже до них: А ви за кого Мене маєте?16 А Симон Петро відповів і сказав: Ти Христос, Син Бога Живого!17 А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець.18 І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її.19 І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі!
Церковний переказ називає Петра першим римським єпископом. У Католицькій Церкві відповідно до становища Петра як «глави апостолів» і спадкоємця Христа, існує вчення про примата Римського Папи як єдиного глави церкви.
Павло (до хрещення Савл), перший із християнських письменників, чиї твори дійшли до нас, і найавторитетніша фігура в історії християнської думки. Його погляди відіграли величезну роль у формуванні християнства як самостійної релігії.
Павло народився в малоазійському м. Тарс Кілікійський (нині на території Туреччини) у іудейській фарисейській сім'ї, але мав римське громадянство сім'ї з коліна Веніамінова (Діян. 23:6). Ревнитель єврейського закону, Савл жорстоко переслідував християн, вважаючи, що це шкідливе єретичне навчання. Переживши чудесне бачення на шляху в Дамаск, Савл приймає хрещення і стає ревним проповідником християнства серед язичників. Павло шанується церквою як першопрестольний апостол. Церква приписує йому 14 послань, включених у Новий Завіт.
Обидва апостола прийняли мученицьку смерть за віру Христову в один день (67 р. н.е.) у Римі. Павло, як римський громадянин, «усічений мечем» (тобто обезголовлений), Петро розп'ятий. Оскільки він вважав, що не гідний бути розп'ятим на хресті, як Спаситель, його, за власним проханням, розіп’яли вниз головою. Він був похований на Ватиканському пагорбі, і над місцем його поховання в даний час розташований головний вівтар собору св. Петра.

РІЗДВО ПРИДТЕЧІ

7 липня за новим стилем (24 червня за старим) Свята Церква вшановує Різдво чесного славного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Івана. Історію про благовіщення архангелом Гавриїлом священику Захарію обітниці Божої щодо народження від нього і його неплідної дружини Єлизавети сина; також оповідь про покарання Захарія німотою за невірство його, та про відвідини Єлизавети родичкою її — Марією, майбутньою Матір'ю Господа нашого Ісуса Христа; і про саму подію народження Івана Хрестителя й найменування його в день обрізання — докладно описує Святе Письмо (перший розділ Євангелія від Луки)..
Кого символізує, кого являє собою Іван Хреститель? Писання свідчить про нього, як про Предтечу Господнього. Про того, хто передує приходу в світ (а духовно — і в наші серця!) Христа-Спасителя. Про того, хто готує цей славний прихід: «Бо він той, що про нього сказав був Ісайя пророк, промовляючи: «Голос того, хто кличе: в пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!» Які ж «стежки» покликаний був рівняти Хреститель Спасів Іван? І в якій «пустелі»?
Певна річ, йдеться тут про речі духовні. Адже пустеля, в якій проповідував Іван Предтеча, то насамперед «пустеля юдейська» — пустеля бездуховності тогочасного народу. І місце розташування її не на південному сході Юдеї, біля Мертвого моря, але в серцях народу Божого! І «стежки» ці — то не буквальні стежки. Вони — перекручене розуміння Слова Божого, викривлене виконання волі Його, лицемірне й лукаве життя віруючих, проте не вірних...
Чим же рівняв ці життєві дороги Предтеча Господній? Який «заступ» вклав у руки його Той, Хто шукає серця, що горять, обирає смиренних і вірних пророків Собі; Хто кличе на просторах землі: «Кого Я пошлю і хто піде для Нас?» Інструмент цей — духовний меч викривальної проповіді, очищення «купіллю водною Слова», хрещення покаяння. Іван Хреститель був «наповнений Духом Святим ще з утроби своєї матері». Так, кожне служіння дається не інакше, як тільки силою Божою, благодаттю Всесвятого Духа. Втім благодать служіння Іванового була ще не новозавітною «благодаттю на благодать», але старозавітною благодаттю підзаконного служіння покори та страху. Тому він і Предтеча, бо був лише передвісником Нового Завіту — завіту смирення й любові; лише провідником до Христа. Служіння Іванове, так само й хрещення його, мало підзаконний характер. Він хрестив (духовно занурював) підзаконних, які стали насправді уже беззаконними, в очищаючу купель Слова — на покаяння. Тому що як фізична вода змиває з людини увесь бруд тілесний, так і сльози покаяння сповна обмивають душі наші від бруду гріховного. Іван Хреститель очищав віру, повертав беззаконних до початку мудрості — страху Божого. Він воскрешав віру, готуючи народ до Завіту Нового. І недарма Сам Христос свідчив про нього: «Поправді кажу вам: між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя (він — найбільший серед підзаконних)! Та найменший у Царстві Небеснім — той більший від нього!»
Усі події священної історії Старого й Нового Завітів несуть у собі духовну інформацію, мають пророчий зміст як для усієї Церкви, усього людства, так і для кожної людини зокрема. Біблія — це Книга для нас і про нас. І всі персонажі Святого Письма мають своє відображення в серцях наших, у нашому житті. «Таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена Його святим... — Христос у вас, надія слави!» Так, Христос — мир — у нас! У нас і Богородиця (духовний образ самозречення, символ цнотливого, чистого, праведного життя), і святі апостоли (Петро, Яків, Іван — це віра, надія й любов). На жаль, у кожному з нас є і негативні постаті Книги книг. Це і зрадливий Юда, і пильний дослідник крамоли Кайяфа, і Ірод — плотський наш розум, і Іродіада — гріховне, пристрасне життя. Та в нас і Іван Хреститель, Предтеча Господній — емблема каяття, голос сумління, посольство Боже в серці людському!
Різдво Івана Хрестителя в духовному плані — це не що інше, як пробудження совісті, голос «волаючого в пустелi» наших сердець пророка Господнього. Неможливо спастися без покаяння. Неможливо прийти до хрещення Христового без хрещення Іванового. Неможливо піднятись на вершину, не зробивши перший крок. Покаяння — це і є перший крок до Христа, ключ до дверей Божого Царства. Це перша сходинка до віри смиренної, що чинна любов'ю. Покаяння — це «альфа», початок спасіння нашого. Вершина ж його — то «омега», досконала любов Божа. Іван Хреститель — це заклик Господній до кожного з нас: зупинитись на шляхах своїх, зректися себе й зробити перший крок назустріч спасінню. Заклик покаятись. Заклик смиритись... Недарма й Сам Господь наш Ісус Христос починає служіння з тих самих слів, що їх уперше проказав Предтеча Спасів Іван: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!»
Тому ми християни, повинні добре вслухатись у слова Предтечі, тому, що дорога до досконалості- це дорога каяття, на якій ми можемо пізнати не тільки свою неміч, але і Боже милосердя, яке відкриває нам двері до життя в повноті і в єдності з Богом. Амінь.
о. Іван Гудзь

Івана Купала. Різдво Івана Хрестителя

Одне з найпоетичніших свят українсського обрядового календаря. Купальські вогні надихали на творчість не лише великого Миколу Гоголя, а й багатьох інших письменників та поетів. Церква цього дня відзначає Різдво Івана Хрестителя. Ще в дохристиянську добу слов'яни відзначали цієї пори свято Купайла, тобто Сонця. шляхом злиття християнських та язичницьких традицій і утворилося свято Івана Купала. Спеціально до дня Купайла хлопці та дівчата виготовляли ляльки-опудала Купало та Марену. Навколо цих персонажів точаться головні події вечора на Івана Купала. Марена яваляє собою зроблену із соломи ляльку, яку вдягають у жіночий одяг, Купало також виготовляється із соломи, але одяг на ньому чоловічий. Марену, відповідно, роблять дівчата, а Купало – хлопці. Цікаво, що походження ті того, ні іншого образів невідоме, зате відомо, що і Купало і Марену чекає трагічна розв'язка. Їх обох, або ж топлять, або ж спалюють. Як відомо, і цей звичай зараз гарно зберігся, головною розвагою вечора на Івана Купала є стрибки через багаття. Хоча чому власне розвагою, це зараз вони стали чимось на кшталт спортивних змагань, а от раніше цьому ритуалові надавали магічного значення. Скажімо, якщо стрибнути найспритніше, то у Вас буде гарне здоров'я, коли вдало перескочать через полум'я закохані, то вони скоро поберуться. І не дай Вам Боже вскочити у вогонь – біди на протязі року не уникнути. По закінченні веселих дійств можна йти відпочивати. Це не стосується, лише найсміливіших та найчистіших серцем у яких є шанс знайти чарівну квітку папороті і здобути усі земні скарби. Але пам'ятайте: шлях до квітки захищає нечиста сила, та й земні багатства, які вона відкриває ще нікого до добра не доводили. В день Івана Купала намагалися зцілюватися росою Для цього потрібно встати якомога раніше і пройтись босоніж по цілющій купальській росі. В цей день проходив масовий збір лікарських трав. Особливої цілющої сили купальська трава набирає до сходу Сонця, отож, як мовиться, "Хто рано встає, тому й Бог дає!"

Паломництво

17 червня 2007 року, Капеланія УГКЦ у Португалії ,оргвнізовує прощу до Фатіми.Початок порщі о 10.00 год. за місцевим часом, збір у Фатімі біля готелю “ DOMUS PACIS”.
Капеланія УГКЦ

Щоб зрозуміти паломництво, передусім потрібно пам’ятати, що це не туристичний розважально-галасливий похід. Паломництво - це релігійно – покутний акт, йому притаманний дух молитви, самопожертви, любові, а також зовнішній порядок, що характеризується індивідуальною формою переживання віри кожного прочанина зокрема. Проща - це не випадкова річ в житті. Її плануємо, готуємо на багато місяців наперед, а потім послідовно реалізуємо в повсякденному житті взяті у дорозі постанови. Паломник на відміну від туриста переживає паломництво значно глибше та дозріліше. В паломнику видно голод молитви, голод Бога, який він в прощі намагається заспокоїти, бо нерідко в щоденному житті на це часу замало. Життя людини немов мандрівка, яку релігійною мовою звемо паломництвом, або прощею. Окрім шляху всього життя, людина з прадавніх часів мандрувала до вибраних місць, для свідчення віри та поглиблення зв’язку з Богом. Часто людина вирішувала вирушити у дорогу за порадою самого Господа. Біблійний Авраам (Вих. 12,1), та вся історія вибраного народу, це взірець саме такої мандрівки. Божественна обітниця їх спонукала прямувати до землі, яка мала врешті - решт стати їхнім домом, а святе мандрування для них було покутою та очищенням. Добровільно піддаючись Закону, сам Ісус разом із Марією та Йосипом, йшов як прочанин до Святого Міста Єрусалим (Лк 2,41). Проща, це одна з найстарших практик християнства. Вже з перших століть християни мандрували до святих місць, освячених присутністю Господа Христа,святих та мучеників.Паломництво, це символ мандрівки віруючої людини слідами Спасителя, практика аскетизму і покутування за людські слабкості, що виражає невпинну чуйність людини відносно власної слабкості, а також внутрішньо готує зміну людського серця. Чуванням, молитвою і постом паломник простує вперед дорогою християнської досконалості, назустріч з вічним,яким є Бог.
p. Ivan Hudz

НЕДІЛЯ ПРЕСВЯТОЇ ЄВХАРИСТІЇ

"Кожного разу, як їсте хліб цей і п'єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки він не прийде" (І Кор. 11, 26). Цими словами св. Павло підкреслює відношення Пресвятої Євхаристії до Христової хресної жертви, бо Господня Вечеря є передусім меморіялом-спомином Христової жертви Відкуплення. Тому, хто приймає в ній участь, з'єднується з таїнством смерти Господа, і стає її вістуном-провісником. Бо брати участь у Євхаристійній Жертві значить голосити "смерть Господню аж доки він не прийде." А наводячи слова Христові: Я "хліб живий, що з неба зійшов" (Іван 6, 51), пригадує, що сам Христос є тією поживою, яка може заспокоїти голод людської душі. "І всі, хто достойно живиться при Його трапезі, стають живим знаряддям присутности Його любови, милосердя й миру."
Церква "живе з Євхаристії," бо ця Свята Тайна є й джерелом і вершиною її буття й дії. Тому церква так дуже цінить цей надзвичайний Євхаристійний дар й завжди дякує Богові за нього. Папа Іван Павло ІІ свою першу енцикліку в цьому новому тисячолітті присвятив цій Святій Тайні. Він назвав цю енцикліку "Церква Євхаристії," і наголосив, що Церква з Євхаристії черпає своє життя. А коли він проголосив нові "Світлі Таїнства" до розважування при молитві на вервиці, він поставив між ними, як п'яте таїнство, "Установлення Пресвятої Євхаристії на Тайній Вечері."
Христовий Намісник так дуже підкреслює важливість Пресвятої Євхаристії тому, що це найбільший й найцінніший дар, який Христос лишив своїй Церкві для людей, що їх Він викупив ціною своєї крови. Бо Пресвята Євхаристія втілює самого Христа, Сина Божого. Скривши своє тіло й кров під видами хліба й вина, Ісус, як Агнець Божий, що взяв не себе гріх світу, приносить свою хресну жертву в бeзкровний спосіб через священиків Нового Завіту, у Святій Літургії, за спасіння людей кожного часу. Ця Безкровна Жертва Христова є заразом нашою жертвою, яку ми приносимо небесному Отцеві не тільки як винагородження за свої гріхи й гріхи цілого світу і за спасіння світу, але також як принос гідний самого Бога, як нашу жертву прослави Господа, жертву подяки за всі Божі блага, та жертву благання на всі наші потреби.
Та це ще не все. Ця жертва вимагає споживання пожертвуваного Божого Агнця. Ті, що приносять цю жертву й ті, що беруть участь в ній, споживають Того, хто себе приніс, і якого вони принесли, в жертву. Отож Євхаристійний Хліб і Вино, що вони споживають, це Тіло й Кров Христа, що з неба зійшов і який дає причасникам участь в Божому житті. Христос приходить до них й інтимно перебуває з ними і в них, запевнює їм воскресіння після їхньої смерти, і обіцює їм вічне життя з Богом. Дійсно, немає нічого величнішого, кращого й кориснішого для людини в світі як Жертва й Тайна Пресвятої Євхаристії.
Що могло спонукати Божого Сина до того, щоб Він залишив цю свою жертву в церкві, і себе як небесну поживу для Божого люду? Тільки Його безмежна любов до нас. А тільки Божа мудрість могла таке продумати, й тільки Божа всемогутність могла це здійснити. Від нас Господь вимагає віри в його слово, і віру в Його присутність у цій Святій Тайні. Ми мусимо сприймати цю Божу Тайну очима віри. Коли Христос обіцяв людям, що Він дасть їм своє тіло й свою кров як небесну поживу, були такі, що вважали це неможливим, мовляв, "жорстока це мова! Хто може її слухати" (Іван 6, 60), і "відступилися від нього й більше з ним не ходили" (Іван 6, 66). Христос однак не відкликав своїх слів, але пояснив, що цю Тайну годі людським розумом збагнути. Він сказав: "Дух оживлює, а тіло ніяк не допомагає. Слова, які я вам сказав то дух і життя" (Іван 6, 63). І навпаки, Він ще й дав визов апостолам: "Невже й ви бажаєте відступитися?" А Петро відповів, "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе - слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти - Божий Святий" (Іван 6, 68-69). Петрова відповідь має бути нашою молитвою віри в Христові слова і в Його Пресвяту Тайну.Нам лишається тільки це величне Боже діло подивляти, цінити й іти за запрошенням Христа: "Беріть, їжте: це моє тіло," і "Пийте з неї всі, бо це кров моя" (Мат. 26, 26-28). Отож, з глибокою вірою й щирою любов'ю приступаймо до Христа в Пресвятій Євхаристії. Жертвуймо її небесному Отцеві як наш принос, і достойно відживляймося Його Тілом і Кров'ю на відпущення гріхів і на життя вічне.

ВОЗНЕСІННЯ

У Євангелії від Луки читаємо: «І Він вивів за місто їх (учнів своїх) аж до Віфанії, і, взявши руки свої, поблагословив їх. І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них і на небо возноситись. А вони поклонилися йому і повернулися до Єрусалиму з великою радістю». День цей відзначається православною церквою як велике двунадесяте свято, а в народі його ще називають Знесення, Вшестя або й Щастя. Вознесіння належить до празників, котрі не мають певного числа, але співпадають із однойменним днем, яким неодмінно має бути четвер шостого тижня по Світлій неділі. Звідси й приповідка: «Не прийдеться на середу Вшестя». Як відомо, Ісус являвся учням своїм протягом сорока днів після свого Воскресіння. Він оповідав їм про Царство Боже та про те, що Йому необхідно було знести свої муки.
У Євангеліях від Марка й Луки містяться лиш короткі відомості про цю велику подію, якою завершується земне життя Ісуса Христа. Про це описано в Діях Святих Апостолів. Зустрівшись із апостолами, Ісус Христос звелів, щоб вони не відходили з Єрусалима, а чекали обітниці Отчої. Іван бо водою хрестив, — ви ж охрещені будете Духом Святим через кілька днів. Апостоли хотіли довідатись, коли це має статися? Він же відповідав їм: «То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і моїми ви свідками будете в Єрусалимі і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі. І, прорікши оце, як дивились вони, він угору возноситись став, а хмара забрала Його з-перед їхніх очей...» Празник Вознесіння Господнього став загальновизнаним ще у четвертому столітті. Відомий давньогрецький історик та філософ Сократ (440 р.) назвав його «всенародним празником». У четвертому ж столітті цариця Єлена поставила храм на його честь саме на місці Христового Вознесіння. За час свого побутування свято обросло численними народними звичаями й повір’ями. Ось як про це пише відомий етнограф Василь Скуратівський: «Якщо протягом сорока днів ще можна було христосуватися, себто казати «Христос Воскрес», то після Вшестя такі вітання вже заборонялися — бо в храмах ховають плащаницю». З цієї нагоди люди виготовляли спеціальне обрядове печиво у формі драбинок — «щоб було по чому Христові вилізти на небо».
Був звичай нести «драбинки» на могилки й поминати небіжчиків. У деяких регіонах випікали й поминальні паски та фарбували крашанки, щоправда, їх уже не освячували в церкві. Подекуди був звичай смажити тонкі млинці із пшоняного борошна. Називалися вони «божими онучами». До речі, так інколи іменують усім добре відомі налисники. За народним повір’ям, «божими онучами», якщо їх напекти вдосталь, «Господь обгортає ноги і тоді йому «не мулько» добиратися драбиною до неба. І не варто скептично посміхатися від наївності наших предків. У кожного покоління — власний життєвий і духовний досвід.
Вважалося, що на Вознесіння найкраще росте будь-яке зело. Чи у полі, чи в лісі, чи в саду «все зноситься від землі до неба». Щоб не заважати його благословенному буянню, селяни у цей день не працювали, а лишень посилали молитву Творцеві. Вознесіння — остання межа посіву зернових та городини. Цю роботу завершували до Зелених Свят, адже через десять днів надходить Трійця. За прикметами, гарна погода на Вознесіння віщує добрий врожай, а сльота — на недорід. Позаяк на таке велике свято негоже було братися за тяжку роботу, то селяни родинами йшли в поле оглянути посіви, бо жито під цю пору вже колос викидає. А в природі панує така краса, буяння й гармонія, що, як писав Олександр Довженко, хто помер такого дня, то пожалкує. А ось наші спостережливі сусіди-поляки характеризують цю пору отаким прислів’ям: «Бог — у небо, хробак — у м’ясо, а чорт — у бабу». Може й так — із народною мудрістю сперечатися даремно.

Народні звичаї.

ДЕНЬ МАТЕРІ

Мати. Мама. Матуся. Скільки спогадів і тепла таїть це магічне слово. Воно про найближчу, найдобрішу, найкрасивішу і наймилішу людину у світі. Її очі супроводжують дітей у далеких життєвих мандрах, материнська ласка гріє нас все життя аж до старості. Її створив Бог на цій грішній землі для краси і щастя, щоб вона дарувала життя і була продовжувачем роду людського. Дорогі милі, змучені жінки! Відновимо Свято матері. Самі для себе. Для наших родин. Подумаймо, може й ми винні, що опинились у такій безвиході?
Схиляємо низенько свої голови і висловлюємо щире синівське „Спаси Вас Бог” перед образом Вашим, біловолосі наші бабусі і матері, перед терпінням і печаллю за синами і чоловіками, братами і сестрами.
...То дай Вам, Боже, діждатись ще тієї пори, коли чисте синє небо зігріє Ваші страждальні душі і теплом своїм зменшить болі Ваших сердець, а перед Вашим поглядом зацвітуть сади, заколосяться ниви добірним зерном і в чистому мирному небі розіллється нескінченне соло неперевершеного степового співця – жайворонка.
Хай наші друзі крилаті – лелеки дарують Вам правнучат. Онучат, і діточок – оцих домашніх соловейків, щоб своїм безгрішним і чистим щебетом звеселяли Ваші змордовані душі та множили надію на краще завтра нашої долі; помагай Вам, Боже, поставити їх твердо на ноги і засіяти їхні душі зерном Правди і Науки. Нехай весняне свято розморозить нас, об’єднає і згуртує! Щастя, здоров’я всім Вам дорогі Матері.

о. Іван Гудзь.

НЕДІЛЯ СЛІПОНАРОДЖЕНОГО

Чудо оздоровлення сліпця викликало неабияке заворушення серед найближчого оточення хворого. “Чи то не той, що все сидів і жебрачив?” Недавній сліпець рішуче розсіює всякі сумніви: “Це я!” – а зацікавленим охоче розповідає в подробицях те, що з ним сталось. Досі все проходить нормально. Сама подія для її ощасливленого героя, річ ясна, надзвичайно важлива, але розповідь про неї видається морально безпроблемною, сумління в цій розповіді начебто задіяне мало, як і в кожній розповіді про якусь важливу чи цікаву подію в житті людини. Але річ у тім, що Ісус учинив цей знак у суботу, а це вже для багатьох побожних юдеїв було важке для зрозуміння. Євангелист делікатно показує їхні труднощі: «Деякі з фарисеїв казали: “Цей чоловік не від Бога, бо не шанує суботи”. Інші мовили: “Чи може грішний чоловік такі чуда творити?” І виникла серед них незгода». Найпростіше було б, якби оздоровлення просто не відбулося. Тому оздоровленого почали розпитувати про подробиці з виразним заохоченням змінити свою версію, але той постійно повторював те саме. “Однак, юдеї не вірили, що він був сліпий і прозрів, аж поки не покликали батьків того прозрілого”. Ті, проте, підтвердивши, що то їхній син і що він раптово прозрів, не хотіли втручатися в суперечку: “Спитайте його: він дорослий і скаже сам про себе”. “Юдеї бо вже були змовилися, щоб виключити з синагоги кожного, хто його визнаватиме Христом”. Врешті так і вчинили з жебраком, який уперто не хотів змінити своїх свідчень (а допитували його, згідно євангельського запису, принаймні тричі).За що захоплюємось погордженим фарисеями жебраком? Не за те, що він учинив для інших. Авжеж, він виявив справедливість і вдячність Ісусові, але ж не з уваги на Нього оздоровлений не піддавався тискові старшини синагоги. Тим більше, не йшлося йому про інших; для його родичів було б навіть вигідніше, якби він так уперто не стояв на своєму. Захоплюємося ним за те, що він не зігнувся під натиском сильних та загрозою переслідувань, що залишився самим собою, що не мусив себе соромитись. …Сьогодні ніхто не сумнівається, що цивільна відвага і вірність самому собі “личить” людині незалежно від того, чи комусь це ще й принесе користь або збитки, і навпаки, брехня, підшита боягузтвом, принижує того, хто її припускається, тому вважається морально непорядною.Коли уважно придивитися до випробування, якому був підданий оздоровлений сліпець, можна збагнути його глибше значення. Адже чого вимагали від нього фарисеї, які не хотіли або не зуміли сприйняти чуда оздоровлення, вчиненого в суботу? Вони хотіли, щоб оздоровлений заперечив те, у правдивості чого був переконаний, заперечив те, що він щиро приймав за правду.Не знаємо, до якої міри розумів серйозність своєї ситуації наш герой, хоча знаменним є фінал події. «Довідався Ісус, що вони геть його прогнали, і, зустрівши його, сказав до нього: “Віруєш у Сина Чоловічого?” Той відповів: “Хто він, Господи, щоб я увірував у нього?” Сказав йому Ісус: “І ти бачив його, і той, хто говорить з тобою, – це він”. Тоді той сказав: “Вірую, Господи!” І поклонився йому». Щойно тепер чудо довершилось. Через нелегку вірність правді, що дорого йому обійшлася, той чоловік одержав врешті доступ до Правди, якою є Ісус: він став здатний увірувати в Нього і Йому поклонитись, передбачаючи таким чином щасливу ціль і сповнення у вічності земної мандрівки. Важко не помітити в цьому фіналі сцени оздоровлення сліпонародженого особливої вказівки, що ласка віри знаходить добрий ґрунт у людині, яка вірна правді і готова за цю вірність дорого заплатити.Життя в правді є істотним елементом християнської культури. Ісус каже до учнів: “Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас”, а про противника, сатану, додає: “Він душогубець від початку, і правди він не тримався, бо правди нема в ньому. Коли говорить брехню, зо свого говорить, бо він брехун і батько лжі”. Боротьба ведеться (з нашою участю) з отаким супротивником, але, на щастя, також з таким Союзником, як Ісус. Це боротьба за правду і свободу, а через це – боротьба за сумління.

Évora.

НЕДІЛЯ САМАРЯНКИ

Кожного дня ми когось зустрічаємо: рідних, блзьких, знайомих, незнайомців. Сьогоднішня недільна Євангелія оповідає нам про зустріч двох осіб, Ісуса з жінкою Самарянкою.
На перший погляд звичайна і випадкова зустріч. Ісус втомлений сів біля криниці відпочити і тут приходить жінка самарянка по воду. Ісус не залишає її без уваги, а нав'язує діалог, просячи напитись води. Жінка здивована, не очікувала такого, бо Ісус був юдеєм, а юдеї і самаряни ворогували між собою: "Як Ти, будучи юдеєм, просиш пити в мене, жінки самарянки? Адже юдеї не спілкуються з самарянами" (Ів 4,9). Ісус продовжує дивувати її, хвилю тому просив напитись води, а тепер пропонує їй воду: "Коли б ти знала Божий дар, і Хто Той, що говорить тобі: Дай Мені напитися! - ти просила б у Нього, і Він дав би тобі живої води. Каже жінка до Нього: Тай зачерпнути не маєш чим, Пане, а криниця глибока, то звідки маєш воду живу?" (Ів 4,10-11). Не зрозуміла, що Він пропонує, бо не знала хто Він. Ісус Христос сьогодні говорить до нас ті самі слова, що сказав до жінки, пропонує нам "воду життя". Він хоче, щоб ми не мали більше спраги: "А хто питиме воду, що Я йому дам, не матиме спраги повік, бо вода, яку Я йому дам, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне" (Ів 4,14).

Христос говорить про спрагу нашої душі, Він хоче погасити спрагу, яку має кожна людина в пошуках свого щастя.

Кожен з нас шукає щастя так, як його розуміє, в грошах чи добрій роботі, вважаючи що матеріальні добра вгамують цю спрагу бути щасливим. Можливо це є так, але де те щастя, коли гроші вкрали, роботу втрачено, кохана людина померла, де шукати те щастя, де місце його перебування? Наше життя пропливає руслом цього світу, Бог чомусь у нашім житті на другому плані, і те щастя, в тому в чому ми його шукаємо, чи хочемо знайти, приносить нам тільки розчарування, тривогу і неспокій.

Але Ісус пропонує нам, так як оці самаритянці "воду життя", яка втамовує нашу спрагу пошуку щастя. Бо Бог чекає нас постійно, пропонує нам тільки щастя, і любить нас більше ніж ми самі себе. "Так бо Бог полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне" (Ів 3,16). Проте від нас залежить чи ми виберемо те ДЖЕРЕЛО, звідки витікає правдиве щастя, чи зануремось у наші власні пошуки того щастя, відкидаючи Бога з нашого життя і переконуючи себе, що ми самі є творці нашої долі і нашого щасливого буття. А таке, на превеликий жаль є!
Тому, маючи добрий приклад жінки-самарянки, подивімось уважно на наше життя і проаналізуймо, що ця наша життєва митушня вводить нас у блуд, а правдеве ДЖЕРЕЛО є біля нас, то Христос, який через Своє Воскресіння дарував нам щастя і життя у Бозі. Амінь.

о. Іван Гудзь.

Визначена офіційна дата зустрічі Папи Римського та Президента України02.05.2007, [09:52] // Ватикан // ВАТИКАН-КИЇВ — Папа Римський Бенедикт ХVІ погодився зустрітися з Президентом України Віктором Ющенком. Як повідомили у прес-службі Святого Престолу, зустріч пройде 7 травня у Ватикані. Як попередньо планувалося, Віктор Ющенко також відвідає українські осередки в Римі.

МІСЯЦЬ ТРАВЕНЬ – ЧАС ПОЧИТАННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ.

На протязі місяця травня у храмі Святого Франциска у місті Евура буде відправлятисьмаївка( молебин до Божої Матері). Відправи будуть у пятницю, суботу і неділю о 20,00.
О.Іван Гудзь.

ПОХОДЖЕННЯ МАЇВКИ

Як відомо, в багатьох європейських народів ще й досі зберігся звичай «маївки» — розваги, гуляння в гаю чи в лісі. Цей звичай теж дуже старий. Уже римляни мали свято «Majuma» на пошану згаданої богині Маї.
Першого травня римляни з самого ранку виходили в поле з музикою, співами. Там вони рвали квіти і трави, в гаях ламали зелене гілля дерев і, принісши додому, квітчали ним двері будинків своїх родичів або друзів.
В це ж свято (воно мало ще другу назву: «Ludi florales») римляни обливали один одного водою і купалися в ріці Тібр, в яку весталки — жриці богині Вести (вони мали обов’язок берегти «вічний вогонь») — кидали очеретяні опудала (згадаймо наших Купала і Морену на «Івана Купала»). Це робилося на честь Сатурна — бога весняних засівів та родючості. Та ще перед Римом, у стародавній Індії, було свято на честь богині Маї, матері природи. Індійці святкували свої маївки в кінці квітня і на початку травня. У франків (IV-V вік по Христі) був звичай у день першого травня карати тих чоловіків, що давали забагато волі своїм жінкам. У греків перше травня — веселе свято весни, подібне до нашого Зеленого Свята. Хати квітчаються зеленню і квітами, долівки в хатах посипають свіжою травою. Все населення виходить у гаї, сади, левади і там влаштовує масові забави. В Швеції, Данії, Англії перше травня з давніх-давен було радісним святом весни. Люди, переважно молодь, виходили в гаї і навколо «травневого дерева», звичайно берези, виводили весняні хороводи (згадаймо наші гаївки). Травневе (майове) дерево було і в римлян, воно звалося у них «Maius, arbor majalis»; у данців воно зветься «Maistrae», в англійців — «Maypole», у французів — «Le Mai», у німців «Maibaum». Колись у деяких європейських країнах селяни збиралися гуртами, сідали верхи на коні і їздили ватагами, тримаючи в руках зелене гілля берези. В Німеччині і Данії це звалося «привозити літо на конях у село». В цей же день церковні братства влаштовували «Majigilder» - веселі забави з закускою і пивом. У багатьох містах Франції був звичай в день першого травня ставити «майове дерево» перед будинком міського мера.За це мер улаштовував народні забави з танцями, співами, жартами.

Звичаї народів.

НЕДІЛЯ РОСЛАБЛЕНОГО

Неділя розслабленого, євангеліє від Івана 5, 1-15.

Св. євангелист Іван розповідає про оздоровлення паралітика, який 38 років чекав біля силуамської купелі і надіявся на оздоровлення. Тоді несподівано прибув Ісус і вмить оздоровив його, а вкінці сказав йому: "Іди і не гріши більше, щоб щось гіршого тобі не сталося". Ісус прийшов на цей світ не тому, щоб чинити чуда, але щоб спасти людей від гріха, який веде до вічної погибелі.Спасіння неможливе без віри. Це добре затямили апостоли, які після Вознесіння Ісуса Христа утверджували віру в людях, роблячи чуда іменем Ісуса Христа. Так, наприклад, в Діяннях апостолів розповідається про чудо, яке вчинив Господь через апостола Петра, воскресивши з мертвих 12-літню дівчину Тавиту. Внаслідок цього чуда багато людей увірували в Христа Господа. Бог як колись, так і сьогодні чинить численні чуда, щоб збуджувати віру в тих з-поміж нас, які ще не вірують, а всіх віруючих укріпити у святій вірі.

о. Іван Гудзь