Христос народився
Славимо Його !

РІЗДВО 2008.

Різдвяна Свята Літургія буде відправлятися у неділю 6 січня 2008 р. в храмі São Francisco в місті Èvora. Початок відправи о 21,30 год..

ВЕСЕЛИХ СВЯТ.

о.Іван Гудзь

Празник Непорочне зачаття Пречистої Діви Марії

Згадку про цей празник має Типікон св. Сави з V ст., однак його розвиток і поширення припадає вже на VIII ст.. В IX ст. це свято вже було розповсюджене на цілу Візантійську імперію.
Празник Непорочного зачаття раніше носив різні назви. До найдавніших назв належить «Благовіщення Зачаття Святої Богородиці». В конституції цісаря Мануіла Комнена (1143-1181) цей празник називається «Зачаття нашої Пресвятої Богоматері». В нашій Українській Греко-Католицькій Церкві цей празник від Львівського Синоду мав офіційну назву «Непорочне Зачаття Пречистої Діви Марії». Головна тема богослужіння празника це, на основі апокрифів, відмічається чудесна подія, коли св. Анна зачала Пресвяту Богородицю. Тут описані журба Якима й Анни в наслідок їхньої бездітності. Тут згадується їхня гаряча молитва, щоб Господь Бог дав їм дитину. «Господи, Боже небесних сил, — молиться Анна, — Ти знаєш неславу бездітності, тож сам злікуй біль мого серця … ». На її гаряче благання з'являється ангел і сповіщає зачаття Пречистої Діви Марії. «Молитви твої — каже ангел, — дійшли до Господа. Не сумуй і перестань плакати, бо станеш благоплідною оливкою, народжуюча паросток, гарну Діву, яка народить квітку — Христа в тілі, який дасть світу велику милість». (Стиховня вечірні)
Дивному зачаттю Пресвятої Богородиці радіють її батьки, радіють пророки, радіють небо і земля. Тож свята Церква призиває Старий і Новий Заповіт до участі в радості: «Прийдіть, усякий чин і вік людський, — співаємо на хвалитних стихирах утрені — радісно днесь з ангельськими хорами преславне зачаття Богородиці світло празнуймо».
Поміж святими, яких наша свята Церква вшановує, Мати Божа займає перше місце. Вона є єдиною особою, яку Господь зберіг від первородного гріха, щоб на ній не було жодної гріховної плями. Святий Архангел Гавриїл у Благовіщенні каже їй: «Радуйся Благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками» (Лк 1,29). Це означає, що Вона є найпершою й найсвятішою між усіма жінками й взагалі між усіма людьми.
Особливою волею Божою, Вона була збережена від первородного гріха, заради заслуг свого Божого Сина — Ісуса Христа. Крім того, Вона ніколи у своєму житті не образила Небесного Отця. Її навіть не торкнулася тінь найменшого повсякденного гріха. Вона цим самим розтоптала голову диявола (змія), відвічного ворога людства, який нас усіх підштовхує до гріхів.
Причиною того загального вшанування Пречистої Діви є те, що вона стала матір'ю Богочоловіка Ісуса Христа та матір'ю цілого людства. Ісус Христос визначив це тоді, коли, висячи на хресті, звернувся до Пречистої Діви Марії зі словами: «Жінко це син твій», а після звертаючись до учня – апостола Івана Євангелиста, сказав, «Це мати твоя!» (Йо 19,26). Той улюблений учень Христа, св. Йоан, представляв тоді усе людство. Кожен з нас знає, як мати любить своїх дітей. Для неї її власне дитя — це найгарніша, найкраща, найдорожча в цілому світі що є. Всі її старання спрямовані, передусім, для своєї дитини. Щоб подбати про життя дитини, Господь поклав у серце кожної матері особливу любов, терпеливість і готовість перенести всякі терпіння заради дитини. Мати не раз, але тисячі разів, готова пожертвувати для дитини все - навіть своє життя і, до певної міри, мати його вже жертвує - своїм піклуванням, забуваючи майже повністю про себе саму, про власні потреби. Любов матері до її дитини є найбільшою й найміцнішою. Але у Пречистої Діви Марії була найбільша любов до Всемогутнього Бога й до Його Єдинородного Сина, якому вона дала людську природу. У неї материнська любов до Сина зливалась в одне з любов'ю до Бога. А там, під хрестом, Божа Мати й Мати наша, жертвує не тільки своєю єдиного сина — Ісуса, але і єдинородного Сина Божого, за спасіння наших безсмертних душ. Тому й не дивно, що заради тієї найвищої й найбільшої жертовної любові до цілого людського роду, Вона заслуговує на те найбільш почесне звання — Матері людського роду.
Найкраще зрозумів це велике звання Божої Матері й Матері роду людського - наш український народ. Бо вже від самого початку існування християнської України наша земля і нарід був відданий під опіку Матері Божій. Тому, знаючи про її безмежну любов до нас прибігаймо до Неї передусім у час недолі, в час горя й біди. Не думаймо, що Вона буде гніватись на нас за те, що їй докучаємо нашими молитвами й нашими постійними просьбами. Не думаймо про Неї, як про якусь нам далеку царицю, яка зайнята своїми власними справами й не має часу для нас земних людей, що так низько стоять у порівнянні з Нею. Думаймо про Неї краще, як про нашу рідну маму, про Маму, яка нас так любить, що не пожаліла заради нас віддати Свого єдиного Сина. Ми можемо бути певними, що Вона в нічому нам не відмовить, і на це маємо доказ, коли дивимось на Неї, котра стоїть на горі Голгофі під хрестом, на якому висить її єдина, улюблена дитина. Вона в тій дитині бачить не тільки Своє улюблене дитя, але й Свого Бога — Свого Творця й Свою остаточну Мету. Тому прибігаймо до Неї й просімо про все, що нам необхідне, передусім про те, що є важливим для спасіння нашої безсмертної душі. Але, прохаючи в Неї ласки, не забуваймо виявити їй нашу вдячність і нашу любов. Однак, щоб доказати їй нашу любов, ми повинні любити її Божого Сина. Тому, що кожна людська мати любить тих, хто любить її дітей, шанує їх і помагає їм. Такою Самою матір'ю є й наша небесна Мати-Марія. Коли хочемо подобатися їй, любімо її єдинородного Сина. А як Христу виявити нашу любов, кожний з нас знає, бо Він навчив нас цьому, словами: «Якщо любите ви мене, то мої заповіді берегтимете... Той у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить» (Йо 14,15.21). Таким чином ми станемо дітьми нашої Божої неньки, та й Вона заради нашої любові до її Божого Сина любитиме нас і не зможе відмовити нам нічого, а головне коли проситимемо її, щоб допомогла нам зростати в Божій любові, зберігати Божі заповіді й прямувати до злуки з Ним, нашим Богом і нашою остаточною метою – досягнення Царства Божого і життя, вічного.

о.Іван Гудзь. Évora

Велике вшанування, яким св. Миколай втішається довгі сторіччя між християнами обох обрядів, є засвідченням його надзвичайної святості й небесної слави. Св. Бонавентура так писав про нього: "Миколай, вибраний вже в лоні своєї матері, святий з дитинства, був славою юнаків, честю старців, похвалою священиків, сонячним сяйвом єпископів. Слава про його чуда розійшлася по всій землі, Миколая величають усі люди. Щодня помножуються чуда за його посередництвом. Св. Миколая прославляють на морі, величають на суші, призивають у небезпеках. Коли наближається гроза і штормить море, тоді зі сльозами кличуть на допомогу св. Миколая; коли приходить нещастя, св. Миколай є нашим заступником. І не тільки до християн, але й до поган дійшла слава його імені, він у них в такій великій шані, що вони громадами сходяться величати та прославляти його ім'я. Між багатьма великими чудами, що їх він творив, найбільшим чудом був він сам".
Св. Миколай у IV столітті був єпископом у місті Мирі (Мала Азія), в давній Лікійській провінції. Відомі різні оповідання про св. Миколая, передання й леґенди. З давніх оповідань про св. Миколая відомо, що він народився в місті Патарі, де його стрий був єпископом. Побожні батьки дбайливо виховували свого сина в християнському дусі, а стрий дбав про його освіту. Після передчасної смерті батьків Миколай вирішив передати успадкований по батьках маєток на діла християнської любові. Саме тоді один Патарський громадянин, утративши всі свої гроші, хотів пустити своїх дочок на злу дорогу. Щоб допомогти цій родині, Миколай підкинув потайки до їхньої хати мішечок золота. Так він зробив три рази. Це зберегло чесне ім’я родини.
Як душпастир св. Миколай ревно працював над спасінням своїх вірників, а також з любов'ю помагав їм у всіх їхніх потребах, часто навіть чудесним способом. Так, наприклад, він з’явився у сні Римському імператору Константину І, Великому, та наказав йому відпустити на волю трьох старшин, які несправедливо були засуджені на смерть.
Згідно з усіма переданнями св. Миколай помер у Мирі, де над його гробом поставили церкву. На його честь відзначали окреме свято. Один його життєписець написав у X столітті про св. Миколая так: "Захід, як і Схід, вихваляе його та прославляе. Люди будують на його честь церкви. Всюди е його образи, на його честь проголошують проповіді та святкують свята. Всі християни вшановують його пам'ять та просять у нього опіки. Його ласки не підвладні часові, тривають з роду в рід, спливають на всю землю: Про його чуда знають: скити, індуси, варвари, африканці, так само, як італійці".
Український народ теж здавна вшановує його. Багато в нашій державі церков св. Миколая. Немає іконостасу, на якому б не було його образу. В церковних богослужіннях часто згадують св. Миколая, а кожний четвер посвячений у нашому богослужінні його особливому вшануванню.
З любові до Бога в св. Миколая зародилось велике милосердя до ближніх. Багатство, яке він успадкував від своїх батьків, Святий не вважав своєю власністю, а добром, що належить усім бідним і потребуючим. Св. Миколай не чекав, щоб людина, яка щось потребує прийшла до нього і просила допомоги, а сам шукав бідних, щоб їм допомагати. А робив це переважно так, що ті навіть не знали, хто є їхнім доброчинцем. Св. Миколай чинив згідно з Святим Євангелієм: "Нехай не нає ліва рука, що дає права" та слідкував, щоб сповнилися Христові слова: "Не показуйте своєї праведності перед людьми, щоб вони вас бачили і хвалили за те; нехай знає про ваші добрі діла лише Отець Небесний".
Св. Миколай, будучи владикою, не тільки не змінив своєї милосердної поведінки щодо людей, а навпаки, його добродійність ще більше засяяла. Тоді сповнилися слова Христові: "Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі" (Мт 5:16).
Бог прославив св. Миколая великими чудами як за життя, так і після смерті. Він увійшов в історію Церкви як Великий Чудотворець. Таким згадується св. Миколай в богослужбових піснях, акафістах, стихирах. Слава про св. чудотворця була така велика, що навіть погани просили його заступництва в своїх потребах. В Україні у великому вшануванні були чудотворні ікони св. Миколая. Окремої згадки заслуговує ікона св. Миколая Мокрого (Морського), опікуна вояків-моряків. З мощей св. Миколая, що спочивають в катедральному храмі італійського міста Бар, дотепер випливає цілюще миро, і діються при них чуда. Тому слушно співає наша св. Церква: "Радуйся, св. Миколаю, великий Чудотворче..." Амінь.

Звернення Блаженнішого Любомира

12 грудня 2007 року Божого

Всесвітлішим та преподобним отцям душпастирям,
які сповняють свою службу поза межами структур УГКЦ

Всесвітліші і преподобні отці!

Наближається празник Христового Різдва, а також – день емігранта (неділя Отців) проголошений Синодом Єпископів, що відбувся цього року у Філадельфії. Бажав я звернутися до вас та до вірних нашої Церкви, що під вашою опікою, двома обширнішими листами, але з причин від мене не залежних мені не вдасться, а свято вже близько, тому посилаю цей лист до отців-адміністраторів та координаторів з проханням помножити його і передати його кожному із вас. Привіт до повірених вам мирян, якого зміст подаю нижче, прохаю переказати вашими власними словами.
Дорогі Отці! Бажаю сердечно привітати вас з святим празником, подякувати вам за ваше віддане служіння і побажати вам ентузіазму у виконанні вашого душпастирського служіння. Прохаю вас з нагоди дня емігранта, а головно – з нагоди самого празника Христового Різдва, передати дуже сердечний привіт тим нашим вихідцям з України, за духовне добро яких дбаєте. Прошу запевнити їх, що ми за них не забуваємо, що робимо всі можливі заходи, щоб запевнити їхні права в країнах їхнього побуту. Їхньої присутності дуже бракуватиме в містах та селах України, в місцевих громадах, в крузі своїх рідних. Ми у свідомості, що їхня віддаленість зумовлена економічними та суспільними обставинами в Україні маємо щиру надію, що приходить зворот до кращого, і що багато з них зможе повернутися на рідну землю. Різдвяні свята, а головно – святий вечір, на чужині – це не легка для перенесення хвилина. Запевніть цих добрих людей, що про них пам’ятаємо і за них молимося, і духом лучимося з ними у цей святковий час.
При Божій помочі надіюся перед початком Великого посту звернутися до Вас усіх торкаючись літургійних, канонічних та душпастирських питань, з якими до нас звертаєтеся. Але одну справу хочу заторкнути вже сьогодні, тим більше, що у цій матерії Патріарший Синод 2007 року Божого, на неї звернув особливу увагу. Розходиться про катехизацію. Останніми часами з України виїхали не тільки поодинокі члени родини, але цілі сім’ї разом із дітьми. І так у ваших громадах ви напевно спостерегли більше число дітей. Тими дітьми треба дуже зайнятися, бо час їхнього дитинства та молодості швидко проминає і вони виростають не знаючи основних правд своєї віри. Зверніть на них особливу увагу. Про потрібні матеріали для катехизації звертайтеся до Патріаршоїкомісії у справах катехизації з осідком у Львові(голова с. Луїза Цюпа, ССНДМ, пл. Св. Юра, 5 м. Львів 79000; (тел.)+38 0322 97-13-45; e-mail: pcc@ugcc.org.ua).
Особливі обставини життя в чужому середовищі викликають ще одну потребу, на яку треба звернути увагу це катехизація дорослих. Людина, що живе на чужині, особливо, якщо не має нагоди часто спілкуватися з своїми людьми, мусить бути загартована у своїй вірі більше ніж в обставинах життя на рідній землі. Солідна катехизація, це один із засобів, як тих людей скріплювати. Тому прохаю Вас присвятити багато уваги і тій ділянці катехизації.
Ще раз, Дорогі Отці, сердечний вам привіт та побажання многих Божих благодатей від новонародженого Дитяти. Його присутність між нами – це зміст Різдвяних свят. Нехай свідомість Його близькості до нас усіх в особливий спосіб буде відчутною у цей святий час.

Христос рождається!






+ ЛЮБОМИР

Празник Введення

Празники в честь Пресвятої Богородиці в нашому церковному календарі займають перше місце після празників Господських. Головне завдання Богородичних празників – це показати нам велич, гідність і святість Пречистої Діви Марії, Її роль у відкупленні людського роду та заохотити нас до її вшанування і наслідування. Найбільші Богородичні празники, такі як: Різдво й Успіння, говорять нам про перші та останні хвилини Її життя на землі. Одинокий празник, котрий нам висвітлює дитинство Пресвятої Богоматері - це празник Введення в храм, який святкуємо 4 грудня. В наших Богослужіннях він має назву: «Вхід у храм Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Приснодіви Марії». Празник Введення хоче нам відкрити деякі таємниці з дитячих років Пречистої Діви Марії, Її виховання у святині та Її приготування до найвищої гідності: бути Матір'ю Божого Сина.
Про що нам говорить празник Введення? Яку духовну науку він нам дає? Празник Введення говорить нам найперше про радісну жертву св. Якима й Анни. Вони, свою в Бога вимолену донечку, самі приводять до храму на службу Богу. На каноні утрені празника у 8-ій пісні читаємо: "Анна колись приводячи Пречистий Храм (це є Марію) у дім Божий, голосно промовила і з вірою сказала до священика: «Прийми сьогодні, дитину Богом мені дану, введи її у храм твого Творця і радісно співай йому: благословіть усі діла Господа».
Та не тільки батьки радо приводять свою дитину на Службу Богові, але й Марія радо йде за голосом Божим і своїх батьків. Як св. Яким і Анна, так і Марія є для нас прегарним образом радісної жертви і служби Богові.
Може ще ніколи ціла Христова Церква, не переживала такого великого браку покликань на священиків, монахів і монахинь, як сьогодні. Дух матеріалізму й секуляризму щораз більше й більше проникає в наші родини, тому щораз менше й менше маємо молоді охочої на жертву й посвяту для Бога, своєї Церкви й народу. Щораз менше в нас батьків, що за прикладом св. Анни були б готові сказати нашій Церкві: "Прийми дитину Богом мені дану".
Ознакою глибокої релігійності якогось народу є не тільки його величаві й численні церкви й монастирі, але передусім його численні покликання, тобто священики, місіонери, монахи й монахині. Нічого не поможуть нам навіть найкращі святині й золоті престоли, коли не матимемо священиків, що в тих храмах і на тих престолах приносили б Безкровну Жертву, уділяли б святі Тайни й голосили б Боже слово. Слуга Божий митрополит Андрій Шептицький каже: "Зрозумійте, що народові треба до спасіння ревних і святих священиків". Брак духовних покликань у народі веде до повільного завмирання Церкви й духовного життя її вірних, бо духовний стан це серце й душа Церкви.
Де шукати розв'язки цієї важливої проблеми? Де властиво родяться і виростають духовні покликання? Найкращий городець, де ростуть і дозрівають покликання до священичого й монашого стану – це добрий християнський дім. "Добрий родинний дім — каже німецький кардинал М. Фавльгабер — це перша духовна семінарія". А св. Церква часто називає родинний дім колискою покликань. Каже статистика, що 50 відсотків духовних покликань відбувається між шостим і 14-им роком життя, це є в тому часі, коли дитина ще під повним впливом своїх батьків.
Дух жертви в родині для Бога і своєї Церкви це дуже важливий чинник у плеканні покликань. Без духа жертви нема любові ідеалів, бо жертва це мова любові. Тому батьки повинні прямо від колиски виховувати своїх дітей до жертви й посвяти.
Та, на жаль, сьогодні не багато таких християнських батьків, які плекали б духа жертви в родині та ідеал духовного покликання. Зате багато в нас батьків, що в зародку вбивають голос покликання у серцях своїх дітей.
Майбутнє нашої Церкви й народу в дуже великій мірі залежить від того, як наші українські батьки виховають своїх дітей. Нам необхідні батьки, які за прикладом св. Якима й Анни радо благословили б своїх дітей на досконалу жертву для Бога, своєї Церкви й народу. Нам необхідна духовна молодь, що за зразком Пречистої Діви Марії радо йшла би за Божим голосом на службу Богу, Церкві й народу. І тільки тоді зможемо сміливо дивитися в майбутнє нашої Церкви й народу.

Évora

Portugal.

Свято Архистратига Михаїла

Св. Ангели - це відвічний Божий хор слави, це Божа сторож і Божі слуги. Ангели виконують також велику ролю у відкупленні людського роду. Ангели це перші Божі створіння, а в небі після Божої Матері стоять найближче до Божого престола.
Празник у честь св. Архангела Михаїла і других безтілесних Сил був установлений у 4 ст. Цей празник зветься Собором тому, що цього дня Церква святкує собор - збір усіх безтілесних Сил разом зі св. Архангелом Михаїлом, а також собор - збір людей на землі для прослави небесних Сил.
Український нарід від перших років християнства вірив у заступництво ангельських сил, а особливо почитав святого Архистратиг Михаїла. Доказом цього є численні церкви, монастирі та ікони на всіх просторах України. Ікону Архистратига Михаїла зображували на гербах та прапорах багатьох князів та можновладців. Застановімося на хвилину - яка ж його роль у Божому плані спасіння в минулому і сьогодні?
Єврейське ім'я Михаїл (Міхаел) означає "Хто як Бог!?" Передусім мусимо розуміти, що його ім'я не є філософським чи риторичним запитанням. Ім'я Михаїл є бойовим кличем. Ім'я Михаїл є одночасно щитом і зброєю в боротьбі зі злом. Під проводом Архангела Михаїла, небесні сили, що лишилися вірними Богові,вступили у боротьбу з темними силами і перемігши скинули сатану у пекло . Під покровом св.арх. Михаїла козаки боролися за свободу рідного краю, України. Заступництвом і прикладом св. Михаїла ми сьогодні можемо долати всі труднощі і усувати загрози нашій Церкві і народові.
Божий народ і в Старому, і в Новому Завіті вважав арх. Михаїла своїм охоронцем, оплотом чесності. Вибраний Народ Старого Завіту вже мав велику пошану відносно арх. Михаїла. Вони бачили в ньому символ потужної помочі від Бога для Ізраїля - того, хто захищає немічних і переслідуваних. В Книзі Даниїла, наприклад, де знаходиться перша згадка про арх.Михаїла, написано: "...в той час устане Михаїл, князь великий, що стоїть на варті синів твого народу... на той час твій народ спасеться" (Дан. 12, 1).
В сьогоднішній день, ми подивляємо Всемогутнього Бога не тільки за всі ті добродійства, що діялися за заступництвом архангела Михаїла та всіх Ангелів колись в історії спасіння. В серці кожного з нас ще вирує відгомін подій, які відбувалися в нашій країні рівно рік тому назад, коли всі ми справді переконалися в силу молитви та могутність Небесного заступництва. В серці України, місті Києві, що вже з давніх-давен був посвячений під опіку та заступництво архангела Михаїла, ми всі переживали особливі події, події які часто називали новим пробудженням нації. Лунали щирі молитви в спільноті людей часто різних за місцем проживання та конфесійною приналежністю. Ми справді бачили, що віра та молитва єднають, перконалися в силу небесного заступництва. Тому і сьогодні з перспективи прожитого року, ми не можемо піддатися спокусі впадати у відчай та безнадію через те що може не здійснилися наші мрії та не сповнені всі обіцянки. Молімося ще дужче, щоб під покровом архангела Михаїла та всіх Небесних Сил, Господь посилав мир та злагоду нашим родинам та всьому боголюбивому українському народові.
Молімося щоб за заступництвом Небесного Воїнства,під проводом архангела Михаїла, ми сповнювалися мужністю та твердою волею у боротьбі проти всяких темних сил та спокус лукавого. Однак, пам'ятаймо, що найважніша духовна боротьба не є проти всіх ворогів Христової Церкви і його вірного народу - хоч таких ворогів є багато - підступних і немилосердних. Наша перша боротьба завжди мусить бути проти тих звабливих, упертих немочей нашої людської природи. В першу чергу це наша гордість, самолюбство, брак терпеливості і злоба. Ми мусимо перше просити від Бога ласки, визволення від тих поневолень, що обтяжують чимало людей сучасного світу: пияцтво, різного роду пристрасті, прагнення до надмірного багатства, страх перед майбутнім, тощо. Як співаємо в цей день: "...Прийдіть, отже, христолюбні вірні, на це свято та, взявши квіття чеснот, з чистими думками й добрим сумлінням пошануймо архангельський хор..." Наша найбільша слава і служба, що можемо віддавати Богові й народові не є доблесна боротьба за їх честь, а послушне і чеснотливе життя. Без такого життя ми не будемо мати жодної сили боротися за ніщо. Це є найбільша слава Михаїла та інших небесних сил. Вони не піддавалися гордості, заздрості і ненависті як Сатана і ті, що ішли за ним, бо тільки Бог є одинокий, всесильний, вселюблячий і предвічний Господь. Хто як Бог!? Ніхто. Проте, дякуючи Богові,арх. Михаїл одержав Його силу і славу через його вірність Богові і не заплямив себе егоїстичними прагненнями ані марнотратними думками. Ми ж, навпаки, на жаль, це часто робимо, коли грішимо - тобто чинимо нашу злу волю проти волі нашого премудрого і вселюблячого Бога. Нас може насторожити факт упадку тих ангелів, які, хоч були дуже близько Бога, однак через те, що не підкорили свою волю Богові, вибрали шлях погибелі. Проте, хочемо навернутися до Бога і правильно жити не тільки через страх перед втратою обіцяного Небесного Царства. Хочемо "все життя наше Христу Богові віддати", через те, що ми розуміємо слова Михаїла - "Хто як Бог!?"
Нехай Святий Михаїл буде для нас постійним прикладом та могутнім захисником в житті. Нехай всі небесні сили невтомно заступаються за нас до того часу поки ми всі будемо разом з ними прославляти Бога в Його небесній присутності на віки. Амінь.

ÉVORA-PORTUGAL.

Святий великомученик Дмитрій Солунський

Святий великомученик Дмитрій Солунський був сином римського проконсула у Фессалоніках (сучасна назва Салоніки, словянська назва-Солунь). Йшло уже третє століття християнства, римське язичництво, духовно зломане і переможене життям мучеників і сповідників Розпятого Спасителя, посилювало гоніння. Батько й мати св. Дмитрія були тайними християнами. В таємній домашній церкві, яка була в домі проконсула, хлопчик був охрещений. Дмитрій одержав християнське виховання. Коли помер батько, а Дмитрій став уже повнолітнім, імператор Галерій Максиміан, який вступив на престол в 305 році, викликав його до себе і переконавшись в його освіті і військово-адміністративних здібностях, призначив на місце батька проконсулом Фессалонікійської області. Головне завдання, поставлене перед молодим стратегом, полягало в обороні міста від варварів і знищенні християнства. Цікаво, що серед варварів, які несли загрозу римлянам, важливе місце посідали наші предки словяни, які радо оселювались на Фессалонікійськім півострові. Існує думка, що родичі Дмитрія були словянського походження. Щодо християн, то воля імператора була висловлена однозначно: "Посилай на смерть кожного, хто призиває імя Розпятого". Імператор навіть не мав підозри, призначаючи Дмитрія, яку широку дорогу відкриває Дмитрію для сповідування християнських подвигів.Прийнявши призначення, Дмитрій повертається в Фессалоніки і відразу, в той самий день, заявляє, що він християнин, і перед усіма прославив Господа Нашого Ісуса Христа. Замість того, щоб переслідувати християн, він став відкрито навчати мешканців міста християнській вірі і викорінювати ідолопоклонство та поганські звичаї. Автор життя святого Дмитрія Метафраст каже, що він став для Фессалонік у своїй безмежній вірності Спасителю "другим апостолом Павлом", бо саме "апостол народів" колись заснував в цьому місці першу громаду віруючих (1 Сол., 2 Фес.), Святому Дмитрію Провидіння Боже визначило шлях піти за святим апостолом Павлом, наслідуючи мученицьку його кончину.Коли імператор Максиміан довідався, що призначений ним проконсул - християнин і багато римських підданих, захоплені прикладом Дмитрія, прийняли віру в Спасителя, гніву імператора не було меж. Повертаючись з походу з Причорноморя, імператор, сповнений бажання знищити солунських християн, вирішив вести свою армію через Фессалоніки.Довідавшись про це, святий Дмитрій завчасно дав вказівку своєму вірному помічнику Луппу роздати маєток убогим, сказавши: "Розділи багатство земне між ними - будемо шукати собі багатства небесного", а сам віддався посту і молитві, готуючи себе прийняти вінець мученика.Коли імператор Максиміан ввійшов у місто і викликав до себе Дмитрія, останній сміло визнав себе християнином і засудив марність римського ідолопоклонства. Максиміан дав вказівку посадити Дмитрія до вязниці. Тим часом імператор віддався ганебним гладіаторським побоїщам, милуючись, як його улюблений борець Лій скидав з високого помоста на списи воїнів, переможених ним християн. Відважний юнак Нестор, з солунських християн, прийшов до вязниці, до свого наставника Дмитрія, і просив його дати благословення на боротьбу з варваром Лієм. Одержавши благословіння, Нестор переміг Лія і скинув його з помосту на списи воїнів, так само, як вбивця-язичник скидав християн. Розгніваний імператор наказав негайно позбавити життя святого мученика Нестора, а також послав воїнів до вязниці пробити списами святого Дмитрія. На світанку 8 листопада (за старим стилем 26 жовтня) 306 року в підземну вязницю явились кати і пробили святого Димитрія списами. Тіло святого великомученика Дмитрія було викинуто на їжу диким звірам, але побожні солунські християни взяли тіло і похоронили. За часів святого рівноапостольного Константина (306-337) над могилою святого Дмитрія було збудовано церкву.Почитання великомученика Дмитрія почалось відразу після прийняття хрещення Київської Русі. На початку 70-х років XI століття був заснований Дмитріївський монастир у Києві, відомий нам пізніше Свято-Михайлівський Золотоверхий монастир. Побудував монастир син Ярослава Мудрого великий князь Ізяслав, у хрещенні одержавши імя Дмитрій. Память святого Дмитрія Солунського з давніх часів була повязана з подвигом воїнів, патріотизмом і захистом рідної землі. В сьогодні день ми урочисто відзначаємо память великого мученика, подивляємо його любові до Бога і схиляємо наші голови перед його смертю за Христа. Християнство - це єднання нашого життя з Богом. Свої християнські обовязки потрібно сповняти навіть у найтяжчих хвилинах, через ціле життя, кожної години. "Коли отже Христос терпів за нас тілом, і ви озброюйтеся тією самою думкою" (1 Петра 4, 1). Не так то є легко... Ми памятаємо, Велика Пятниця нас пригноблює, боїмося терпінь, але як радо люди святкують Великдень!Якийсь чоловік говорив до Христа: "Господи, піду з Тобою, куди скажеш, дозволь мені тільки піти похоронити мого батька". Але Христос вимагає негайного рішення: "Залиши мертвим хоронити своїх мерців, а ти ходи, проповідуй Царство Боже". Бо хто раз положить руки на плуг, той уже не повинен оглядатися назад.Це як митар Матей: його покликав Христос до апостольської служби, і він відразу кинув митницю і пішов за Христом. Митар Закхей гостив Спасителя в своїй хаті і за радість тієї гостини сказав Христові: "Половину мого майна, Господи, роздам убогим, і якщо я кого скривдив, то віддам учетверо". Святий великомученик Дмитрій позбувся всього, що мав тут, на землі, а до цього треба було правдивого рішення.Чого тільки не робиться із-за любові? Хто любить, той готовий на будь-яку жертву. Хто любить, той старається зробити радість улюбленому, як добра дитина хоче зробити радість батькові та матері.Любов до Бога і жертва для нього мусить бути невідємною ознакою кожного християнина: "Хто зможе відлучити нас від любові до Христа? Чи горе, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: "За Тебе нас цілий день умертвляють, нас вважають за овець приречених на заколення". ...Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні влади, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше якесь створіння не може відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі Господі нашім!Тож сьогодні ми знову і знову взиваємо: святий великомучениче Дмитрій Солунський, моли Бога за нас грішних. Амінь.

Евура

23 неділя по Зіслані Святого Духа

В євангельському читанні цієї неділі ми чули про біснуватого з Гадаринської краю і про його зцілення Ісусом Христом. Біси мучили нещасного, і від того його життя було надзвичайно тяжким. Христос через велике своє милосердя звільняє чоловіка з тенет диявола і тим засвідчив, що Він є Син Божий, Якому підвладне все у світі.
Євангеліє ясно свідчить про те, що злі духи дійсно існують, і не треба сумніватися в їх бутті. Те що злі духи існують ми переконуємося з книг Святого Письма, із свідчень святих отців Церкви та із життя святих. У книзі Буття оповідає¬ться, як диявол з’явився у образі змія Адаму та Єві і спокусив її порушити заповідь Божу. В книзі Іова пишеться, що диявол, за допустом Божим, забрав у праведного Іова спочатку майно і погубив його дітей, а потім уразив його самого лютою проказою з голови до ніг. Ап. Іоан вчить: “Хто чинить гріх, той від диявола, бо спочатку диявол згрішив” (1 Ів. 3, 8). Сам Спаситель під час Свого сорокаденного перебування в пустелі тричі був спокушуваний дияволом (Мт. 4, 2-10).Бісів виганяли з людей і Сам Спаситель, і апостоли, яким Він давав таку владу (Мф. 10, 8). Ап. Петро пише: “Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш диявол ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти” (1 Пет. 5, 8).
Із цих кількох наведених прикладів зрозуміло, що диявол і злі духи – це реальні духовні істоти, які мають розум і волю, а не людська вигадка.
Церква завжди і беззаперечно визнавала буття злих духів. Отці і вчителі Церкви одностайно свідчать про те, що існує царство сатани, є злі духи, які колись були світлими ангелами. Вони люті самі в собі і сповнені ненависті до Бога і до людей. Вони намагаються шкодити душі і тілу людини, але віруючий може протистояти їм і перемагати їх.
Про це свідчить життя святих, які підступи чинив диявол проти святих, у яких образах він з’являвся їм, як безперестанно боровся з ними і як святі перемагали диявола.
Віра в існування злих духів завжди жила у людському роді, так само, як віра в існування добрих ангелів, як віра в самого Бога. Хто вірує в Бога і у Божественне Одкровення, той вірує і в існування та вплив духів на людину. Тільки ті, що відкидають Бога, відкидають і злих духів.
Премудрість Божа так створила людину, що без неї самої або проти її волі ні спасти, ні погубити людину неможливо. Люди самі відкидають Бога, не виконують Його заповіді й через це самі не бажають свого спасіння.
Ті люди, які не сприймають темну, невидиму, страшну силу диявольську, але роблять темні справи, – самі віддають себе до рук диявола. Він навіює людям думку, шоб вони не вірили в його існування, а значить, відкидали і буття Бога.
Ми всі повинні знати, що диявол не інакше входить в наші душі, як заволодівши нашим розумом і думками. В одних він сіє сумнів, викрадає із серця і розуму віру; в інших його огидне дихання спалює страх Божий; третіх, вразивши марнославством, він веде в полон різноманітних пристрастей і пороків, які відкривають двері всім злим духам.
Наше сьогоднішнє життя наполегливо вимагає від нас, щоб усі ми дуже уважно поставилися до існування диявола і злих духів. Бо наше незнання, або сором’язливе замовчування, чи навіть відкидання буття цієї страшної сили робить нас зовсім беззбройними перед нею. Вона може повести нас, як овець, на заколення і загибель.
Досить часто ми перестаємо розуміти, де світло, де темрява, в чому полягає життя, а в чому – духовна смерть. Найбільшою перемогою диявола, безумовно, є те, що багатьом поколінням людей він навіював, що його нема.
До певного часу, коли духовне око людини не було затьмареним, диявол діяв обережно, сіючи сумнів. Тепер же, коли наша духовна недбайливість і байдужість позбавляє людей покрову Божої благодаті, диявол постає перед нами всім своїм злобним обличчям. Він виявляє себе як жива, дійсна сила, і сила люта.
Місцем боротьби диявола з Богом було, є і буде – людське серце. В ньому міститься і безодня пекла, і глибока віра, яка охороняє людину від ворожого злого впливу. Серце народжує вогонь Божественної любові і є вмістилищем вічної радості.
Всім нам треба пам’ятати, що у чистій душі навіть одна якась кинута дияволом думка викликає смуток і душевний біль; і навпаки, у душі, потьмареній гріхом і всілякими пороками, навіть сама присутність злого духа залишається непомітною.
Тяжко ввести в оману істинно віруючу людину. Смирення і страх Божий попереджають, а Дух Святий охороняє її. Він відкриває віруючому правду і наставляє його на шлях істини.
Тож стараймося через благодать Божу,яку Христос нам дав через Своє Розпяття і Воскресіння, охороняти від диявола добро своєї душі,охороняти вхід до своєї душі, навчімося бачити себе, тоді ми зрозуміємо всі підступи диявола в нас і навколо нас.
Отче наш! Не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого.
Амінь!

p. Ivan Hudz

Évora

Богослови УГКЦ шукають шляхи до відновлення сопричастя з православними братами

Документи носять назви: «Урочисте звернення до Синоду Єпископів УГКЦ про пошук шляхів відновлення повного євхаристійного сопричастя між Церквами Київської традиції», «Лист-звернення до богословів Церков Київської традиції» і «Висновки та пропозиції».
У першому документі учасники зібрання аргументують важливість питання сопричастя Церков Київської традиції: «З огляду на: відповідальність за виконання Христового заповіту «Щоб всі були одно» (Ів 17:21); спільну віру всіх християн в Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву; заклик ІІ Ватиканського Собору до поєднання розділених; потребу спільного християнського свідчення у сучасному світі висловлюємо наші щирі прагнення до відновлення євхаристійної єдності у Київській Церкві, первинна єдність якої постійно існувала у свідомості її вірних. Варто лише згадати спроби первоєрархів XVII століття Йосифа Велямина Рутського та Петра Могили «примирити Русь з Руссю», або окремі випадки євхаристійного співслужіння в умовах переслідувань у ХХ столітті. (...) Просимо Вашого сприяння у пошуку шляхів відновлення євхаристійної єдності з іншими Церквами Володимирового хрещення, апостольське насліддя і таїнства яких ми визнаємо. Благословіть подальшу нашу працю до євхаристійного зближення через розгортання різнобічної програми відповідних дій, детальніше представлених у “Висновках та пропозиціях Конгресу”», – сказано у зверненні до богословів Церков Київської традиції.
У ньому учасники Конгресу наголошують на потребі спільного обговорення «питання євхаристійного сопричастя між Українськими Церквами Володимирового хрещення»: «Ми хочемо радо поділитися плодами наших пошуків детальніше представлених у «Висновках та пропозиціях Конгресу», – йдеться у документі. – Водночас запрошуємо Вас розпочати спільну богословську працю – зустрічі на різних рівнях, формальному та неформальному, для того, щоб ініціювати обмін думками та обговорення питання євхаристійного сопричастя між Українськими Церквами Володимирового хрещення. Наш заклик випливає з усвідомлення нашими Церквами спільної богословсько-літургійної та історично-культурної спадщини, яка спонукує нас до спільного зросту і щирого й відкритого спілкування. Такий богословський діалог може стати підготовчим етапом до скликання міжконфесійного Конгресу богословів цілої і єдиної у Бозі, але поки що по-людськи розділеної, Київської Церкви».
Найголовнішим документом, як зазначає Департамент інформації УГКЦ, є «Висновки та пропозиції». У ньому питання сопричастя учасники Конгресу розглядають в історичному, догматичному, літургійному, канонічному, душпастирському та екуменічному ракурсах та висувають пропозиції на розгляд Синоду єпископів УГКЦ, «виходячи зі загального бажання сопричастя між Церквами Київської традиції».
У цьому документі богослови УГКЦ зокрема стверджують: «Незважаючи на окремі розбіжності богословських позицій, які існують між Православними й Католицькими Церквами (а особливо між Українською Греко-Католицькою Церквою і її православними сестрами в Україні – Українською Православною Церквою, Українською Православною Церквою Київського Патріархату і Українською Автокефальною Православною Церквою), між ними існує фундаментальна єдність віри, що й уможливило частинне (на рівні окремих вірних) євхаристійне сопричастя між нашими Церквами, яке передбачене і рекомендоване ІІ Ватиканським Собором (Orientalium Ecclesiarum, 26-27, Unitatis Redintegratio, 15)».
Висловлюючи свою позицію щодо можливості сопричастя між Церквами Київської традиції, богослови УГКЦ стверджують: «Ми згодні визнати помилки минулого та втрати... і заявляємо про свою відкритість до взаємних конструктивних зауважень, що можуть допомогти у відновленні та творчому переосмисленні нашої спільної спадщини» (2.9).
Але водночас, базуючись на історичному досвіді та попередніх спробах сопричастя, учасники Конгресу зауважують, що проблема «сопричастя між Церквами Київської традиції є дисциплінарно-канонічного, а не догматичного характеру» (2.2; 4.2).
На сьогодні дуже важливим у питанні сопричастя Церков Київської традиції є практичний аспект. У цьому плані Конгрес також висунув певні пропозиції, зокрема:

— «усунення невідповідних запозичень у богослужбовій практиці» (3.7),
— «щоб у тих місцевостях, де після конфліктної ситуації між греко-католиками й православними щодо вжитку храмів для богослужінь прийшло примирення й знайдено спільну мову, врочисто це підтвердити актом взаємного перепрошення й прощення, щоб інші громади, де такого примирення ще не відбулося, бачили, що все-таки можливо подолати ворожнечу заради спільного свідчення Христа» (5.2).
– «скликати Патріарший Собор, присвячений темі євхаристійного сопричастя з тим, щоб не лише богослови, а вся Церква (миряни, монашество та духовенство на чолі з своїми єрархами) змогли дорости до розуміння потреби відновлення церковного сопричастя між поділеними гілками Київського християнства»
– «звернути увагу відповідальним за вишкіл богословів, пресвітерів, катехитів та вірних на потребу формування євхаристійного благочестя у світлі сопричастя і єдності Церков».

«Важливим плодом Конгресу є також те, — вважають в Департаменті інформації, — що УГКЦ збагатилася спільною зваженою думкою великого якісного числа своїх богословів про одне із найбільш життєдайних питань її існування».

Владика Софрон Мудрий прокоментував результати конгресу так: «Вважаю, що є позитивний плід цієї зустрічі та праці, бо ми зрозуміли багато проблем. Ми побачили, що у питанні сопричастя не можемо йти великими кроками. Передусім мусимо на наших парафіях між нашими людьми, духовенством донести усвідомлення потреби сопричастя. Маємо пояснити, що таке сопричастя, в чому воно полягає, наскільки ми можемо і наскільки не можемо його практикувати». Конгрес богословів УГКЦ «Євхаристійне сопричастя – виклик традиції та сучасності для традиційних Церков» був приурочений до 70-ї річниці Унійного З'їзду у Львові (22-25 грудня 1936 року). Конгрес організувало Українське наукове богословське товариство (УБНТ). Як повідомив Департамент інформації УГКЦ, у триденній роботі Конгресу взяли участь 246 осіб з усіх регіонів України, серед яких 6 єпископів.

Бог є Любов

Беручи до уваги опис створення людини (Бут. 1:26–28; 2:4–25), треба зауважити, що людська пара тут показана водночас як любовне середовище людських стосунків і як середовище єдности та плідности, що забезпечує ріст людства. У такій формі людська пара разом із дітьми стала у Божому плані прототипом кожного суспільства. Богослов'я підкреслює відповідність людських стосунків основним ознакам тринітарного життя. Якщо Боже життя є життям сопричастя в любові між особами Пресвятої Трійці, життям, яке «переливається через межі» (Бог є любов), то людське подружжя має місію віддзеркалювати це відношення у своїй любові та плідності, оскільки дитя є зовнішнім виявом цієї любови.
Родина має перспективу синергії з творчою дією Божого Провидіння. Покликання, доручене людині, — підкорити світ і панувати над ним — тісно пов'язане з плідністю, тобто з родиною: «Будьте плідні, множіться й наповняйте землю» (Бут. 1:28).
Це космічне послання керувати світом доручене не одному лише чоловікові, але обом, а також їхнім нащадкам, тобто сім'ї. З цього приводу сім'ю можна визначити як первісну Божу установу, з якої упродовж історії розвинулися інші людські спільноти. Таким чином, сім'я є первинною клітиною суспільства і його джерелом.
Святе Письмо говорить про ще один бік сім'ї, а саме — про зв'язок між подружжям і союзом Бога зі своїм вибраним народом. Так сказав Бог до Авраама: «Ось Мій союз із тобою: Ти бо станеш батьком многоти народів. Отож уже більше не зватимешся Аврам, лише Авраам буде твоє ім'я, бо батьком многоти народів Я тебе зроблю» (Бут. 17:4).
Універсальний Союз Бога зі своїм народом, підготовлений ще від Авраама, звершує Христос. Цей союз постійно описувався в Біблії, особливо пророками, у формі й образах подружньої любови з її падіннями й примиреннями, а також з її плідністю.
Згідно зі східним богослов'ям, подружжя трансформується в образ Царства Божого, перетворюється у шлях служіння Христу і приєднання до спільноти святих. «Якщо монах переображує έρως за допомогою очищення, то в подружній любові подібна переміна стає можливою завдяки відкритості для любови Божественної» . Подружжя починається від моменту, коли природна любов-έρως виходить поза власні кордони в акті взаємної самовіддачі подругів одне одному. Так любов-έρως ніби входить в динаміку любові-άγάπή, яка «прагне не до володіння і зосередження на одних лише особистих інтересах, але служить багатьом в ім'я їхнього поря­тунку» (Василій Великий).
Новозавітне вчення про подружжя відрізняється від старо­завітного глибиною міжособового обдарування та само­пожертви, почерпнутою від Особи Христа. Цієї глибини не може вичерпати тривалість біологічного життя чоловіка та жінки. Вчення Христа про подружжя є розвитком початкового Божого задуму про люди­ну, з якого випливає, що подружжя є не лише способом влашту­вання земного життя чи утилітарним засобом для продов­ження людського роду. Подружжя — це передусім Тайна між­особової єдности в Божественній любові, тайна об'явлення Царства Божого у світі. «Майбутність належить до тих народів, у яких подружжя є річчю святою, — у яких родинне життя є чисте й святе!».
Христос підносить любов чоловіка і жінки до гідности знаку і символу Божественної любови, завжди таємничої та незбаг­ненної для людини. Це участь в особі Христа, споконвічна тайна, дійове уприсутнення Божої любови. Знаком дійової присутности Божественної любови в любові людській є інтимна близькість як включення тіла до любови. Справді, це єдине таїнство, в якому не потрібно нічого додаткового — ані води, ані хліба, ані мира, як для інших таїнств. Тут є лише любов між двома особами . І Тайна проявляється в тому, що подружжя і Церква, представлена свяще­ником та свідками (тобто спільнотою вірних), підтвер­джують, що любов цієї пари визнана Богом як Його власна любов.
Подружжя, визнане Церквою як Тайна, є Тайною Любови. Подружній стан є покликанням до осягнення повноти буття в Бозі. І тільки любов єднає людей з Богом та поміж собою. Любов стає формою благодаті, яка дана людині для того, щоб перемогти духовний стан егоїстичного відмежування та досягнути бого­уподіб­нення . Це таїнство любови стало можливим, коли сама Любов Божа стала тілом: любов, якою Бог так полюбив світ, знайшла своє вираження у Христі. З приходом Христа відкривається, що всяка любов є подарована ним і може бути дана лише за його посеред­ництвом. Корені Тайни Подружжя містяться у такій істині: двоє людей, які люблять одне одного, вибирають одне одного, дарують одне одному своє життя і завдяки цьому знають, що Бог є Любов і що їх єдине серце охоплене нездоланним прагненням до Нього.

Пор.: P. E vdokimoff. Le mariage, sacrement de l'amour. Paris 1947. Андрей Шептицький. Християнська родина: Пастирський лист до духо­вен­ства і вірних Станиславівської єпархії (Жовква, 1900) // Митрополит Ан­дрей Шептицький: Життя та діяльність. Документи і матеріяли, т. 2: Церква і суспільне питання, кн. 1: Пастирське вчення та діяльність. Львів 1998, с. 22.
Пор.: Митр. Андрей Шептицький. Пастирське послання до вірних проти введення цивільних розводів у подружній закон (Львів, 6/23 березня 1906) / Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Документи і матеріяли, т. 2: Церква і суспільне питання, кн. 1: Пастирське вчення та діяль­ність. Львів 1998, с. 397–401.

Бібліотека УГКЦ

Свято Царя Христа

Свято Царя Христа свяяткуємо недавно, хоч своїм початком воно давне як і Церква Христова. Царем проголосили Христа самі мешканці Єрусалиму, при Його торжественному в'їзді в неділю перед Його страстями й хресною смертю. І Христос Сам заявляє перед Пилатом, намісником римським, що Він цар, хоч і царство Його не з цього світу.
Коли так глянемо на часи перед приходом Христа і за Його життя, аж до спасенної смерті, мусимо сказати, що це були часи цілковитої влади князя темряви. Поганський світ, що відкинув заповіді Божі й жив згідно зі своїми власними законами дослівно потопав у гріховному болоті. Ті правила чи закони Божі, які Творець викарбував у серці людини, щоб їй допомогти розвинути свої тілесні й духові сили, вона висміявши відкинула, та й почала жити своїм власним життям ,життям сваволі й насилля. Людина не тільки висміяла всяку чесноту, але ще й назвала їх помилками. Вона поклала на свої безбожні олтарі гріх і його спричинника диявола, та й неначе богів почитала та їм поклонялась.
Вистачить перечитати міфологію тодішніх греків чи римлян, тобто оповідання про життя їхніх божків, яких поганський світ почитав і яким приносив жертви, не рідко й людські, щоб зрозуміти, чому люди так важко й так часто грішили. Згідно з віруваннями тодішніх поган, їхні « боги » жили таким самим грішним і розгнузданим життям як і їхні поклонники — люди. Бо Вони були представниками сатани, який за допомогою тих поганських ідолів провадив рід людський до загибелі.
Але й вибраний ізраїльський народ не був кращим, їхні провідники первосвященики, фарисеї й книжники взяли провід народу в свої руки, але не дбали про добро народу, тільки про своє особисте добро. Тому й не диво, що почали викривляти Божий закон так, щоб той сприяв їхній користі, але таким чином вони вели народ до загибелі. Тож Ісус Христос картає не раз тих нечесних провідників, називаючи їх сліпими провідниками й прорікаючи їм неминучу Божу кару, за їхні проступки: « Лишіть їх — кличе Ісус до народу — це сліпі проводарі сліпих! Коли ж сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму » (Мт 15,14). Або на інших місцях: « Горе вам, книжники та фарисеї, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти. Горе вам, сліпі проводирі... Горе вам книжники й фарисеї, лицеміри... Доповнюйте й ви мірку батьків ваших! Змії, гадюче поріддя! Як зможете ви уникнути пекельного засуду?» (Мт 23, 13. 14с. 16. 23с. 25с. 27с. 32с).
З цього виходить, що причиною приходу Ісуса Христа на цей світ було визволити людський рід, заплутаний у тенети диявола, звільнити його від оков гріха і з неволі сатани. Своєю правдою, яку приніс Христо від небесного Отця, Він просвітлив людям дорогу до неба й навчив їх рівночасно як тією дорогою треба їм прямувати, щоб дійти до вічної мети — до Бога. Та й Він Сам називає Себе дорогою: «Я — дорога, правда й життя. Ніхто не приходить до Отця тільки через мене » (Йо 14,6). Не зважаючи на ненависть, небезпеку й на злобні затії Своїх ворогів і ворогів Царства Божого, Ісус почав очищувати люд Божий від їхніх гріхів. Починаючи від ізраїльських провідників, Ісус указував на їхню дволичність, на їхню брехливість і злобу й на те, що вони не дбають про славу Божу, але про свою власну користь, про збільшення свого майна. Називає їх слугами диявола, які чинять його волю: « Диявол вам батьком, тож волите за волею батька вашого чинити. А він душогубець від початку й правди він не тримався, бо правди нема в ньому » (Йо 8,44). Ті слова Христові були дійсною правдою. Засліплені своїм грішним життям, та й хотячи утримати свою владу й вплив у народі, вони постановили вбити Месію-Христа, Який прийшов на те, щоб їм помогти, щоб їх спасти. Він прийшов, щоб звільнити їх з неволі гріха, але вони хотіли в тій неволі перебувати: « Коли перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете моїми учнями й спізнаєте правду й правда визволить вас. Ті відказали йому, ми Авраамові потомки й не були ми ніколи невільниками в нікого... Ісус же їм: «Направду, на правду кажу вам: Кожен хто чинить гріх — він невільник гріха » (Йо 8,31-34).
Провідники народу й їхні послідовники не могли прийняти науки Христової, бо вона домагалась від них цілковитої зміни їхнього дотеперішнього життя; відречення від гріхів, які задовілняли їхні пристрасті, давали їм панування над народом. Христос, подібно як і Йоан Хреститель, Його Предтеча, домагались від них цілковитої зміни життя, каяття й звернення на дорогу правд Божих. Домагались тієї самої зміни, до якої накликав Бог, устами свого пророка Єзикіїла: « Життям моїм клянусь, слово Господа Бога, — я не бажаю смерти грішника; бажаю, щоб він відвернувся від гріха і жив. У тій боротьбі проти зла Ісус не знає нейтральної сторони. Його учні мусять або цілковито підкоритися правді, тобто беззастережно перейти на Його сторону, або перейти на сторону Його противника — диявола. Це ясно виходить зі слів Спасителя: « Хто не зі мною, той проти мене й хто зі мною не збирає, той розсипає » (Лк 11,23).
Тож роздумаймо тепер, кого ми хочемо в тій боротьбі вибрати, по чиїй стороні стати? По стороні Христа, царя світла й правди, чи по стороні диявола — сатани, князя темряви й ложі? Щоб у цьому переконатися вистачить нам лише глянути на наші вчинки, та й по них негайно й цілком певно пізнаємо за ким ми слідуємо. Коли ми допускаємось гріхів важких, коли ми переступаємо заповіді Божі в важких речах, тоді, немає жодного сумніву, що ми підтримуємо сатану й що ми боремось по його боці проти нашого Спасителя — Христа. Коли ми далі любимо наші немочі, вади й гріхи, та й ніяк не хочемо каятись, від них відректись, тоді, немає куди правди діти, ми є дітьми сатани й чинимо його волю. Коли ж ми живемо таким життям, коли ми собі за вождя вибрали духа темряви, князя цього зіпсутого світу, тоді нема чого й сумніватись, якою буде наше майбутнє. Ісус навчає нас про дві різні дороги життя, які стоять перед кожним з нас, і ми добровільно й вільно їх собі вибираємо. «Входьте вузькими дверима», остерігає нас Ісус Христос, — « бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя й мало таких, що її знаходять » (Мт 7,13с). Тому рішаймось ще поки час! Ніхто з нас не знає, як довго дозволить нам Господь Ісус жити на землі, а то може й уже визначив день і годину в якій рішився покликати нас і забрати з цієї долини сліз та й поставити перед Своїм страшним суддівським престолом, щоб там вирішити нашу долю на віки? Слухаймо слів св. Предтечі й Ісуса Христа: « Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне! » (Мт 3,2; 4,17).
Так дорогі, каймось наших гріхів, ставаймо на дорогу спасіння, бо тільки правда Божа зможе нас спасти! Перемога в тій боротьбі світла проти темряви, правди проти ложі є без жодного сумніву по стороні Христа-Спасителя; бо хто може воювати проти всесильного Господа Бога? Та й Сам Ісус запевняє нас непомильно про те, кажучи: « У світі страждатимете, та бадьортесь! Я бо подолав світ! » (Йо 16,33). Тож покиньмо гріх і його князя сатану, слідуймо за нашим Спасителем — Ісусом Христом, який Своїми страстями й смертю на хресті подолав диявола і його силу. Коли підемо за Ним, станемо гідними спадкоємцями Царства Небесного, подібно як Христос Господь, який жертвувавши Себе Самого небесному Отцеві за наші гріхи: «принісши лиш одну жертву за гріхи, сів назавжди по правиці Бога, чекаючи далі, поки його вороги не будуть покладені як підніжок йому під ноги » (Євр 10,12). Той Сам переможний Христос подбає, що Бог Отець прийме й нас до Свого Царства, за нас бо всіх просив Його єдинородний Син: « Отче! хочу, щоб ті, яких ти мені передав, перебували там, де й я, щоби й вони були зі мною й бачили мою славу, яку ти дав мені » (Йо 17,24).

Torrão Portugal.

ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ТА ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО

По всій землі споруджені пам'ятники. Їх спорудила любов і вдячність людська, дітей - своїм батькам, батьків - своїм дітям, вдячних нащадків - своїм попередникам. Але є лише один пам'ятник на всій землі нашій, який людська злість і лукавство спорудили своєму Спасителю, Господу Ісусу Христу. Ім'я цьому пам'ятнику - Хрест Христовий. Пам'ятник цей шанується усім вірним світом і є, за словами апостола Павла, “для тих, хто гине, юродством, а для нас, котрі рятуються,- силою Божою” (1 Кор. 1, 18).
Хрест Христовий, якому нині поклоняється весь християнський світ навчає віруючих людей Божої премудрості і дає Божу силу. Від Хреста і через Животворящий Хрест ми пізнаємо незбагненну любов Бога. Ця любов дала спасіння на оцю землю, через воплочення Єдинородного Сина Ісуса Христа.
Від Віфлеємської печери і до Голгофи Христос несе послух Отцівської любові - тієї любові, що хотіла і хоче щоб усі спаслись і прийшли до пізнання істини. Любов Божа терпіла знущання, гоніння, страждання і була розіпята на Хреста, на Голгофі. Через Воскресіння вона переможно засяяла на вічні часи і для усіх людей. Приклад Розп'ятого за нас на Хресті учить нас любити Бога, своїх ближніх, піклуватися про спасіння своєї душі.
Сьогоднішнє свято вчить нас милосердю. Милосердя Боже приносить Себе на приниження, щоб нас підняти, на страждання, щоб ми були у радості, віддає Себе в руки жорстокості, щоб ми милосердними були до всього живого, а особливо – до ближнього і самих себе.
Хрест Христовий вчить любовві і милосердю. Хрест- це джерело спасіння і Божої любові, бо Той, Хто, маючи всю славу і силу світу видимого і невидимого, в оточенні Ангелів, Херувимів і Серафимів, Той, хто мав можливість, як Сам Він казав у Гефсиманському саду, закликати більше як дванадцять легіонів Ангелів (Мт. 26 53) терпить муки нас і заради нашого спасіння...
Кожне віруюче серце з трепетом і любовю приступає до Животворящого Хреста, розмірковуючи про велику таємницю Божества. Хрест Господній навчає нас любові і милосердю. Ми тремтимо тому, що грішимо і не виправляємося, тому що кожною своєю гріховною справою і словом, знову і знову,ми змушуємо страждати нашого Господа, розпинаючи Його і прибиваючи до Хреста.
Хрест Христовий навчає нас надії. Незважаючи на наші немочі, падіння і гріхи, ми твердо знаємо, що на життєвому шляху ми, віруючі, не одинокі. Знаємо, що з нами завжди хресна сила, знаємо що Господь завжди з нами: “Де двоє або троє зібрані в ім'я Моє - Там Я посеред них "(Мт. 18 20). “Я з вами у всі дні до кінця віку “ (Мт. 28 20). А де Христос - там світло, мир і радість. Господь дає нам усе. Нам же варто прислухатись до Його поклику й у пізнанні любові Його поспішити за Ним. “Візьми хрест свій та йди за Мною” (Мт. 16 24). Через Хрест і Голгофу досягається небесний Фавор.
Коли ми під тягарем свого хреста слабнемо або знемагаємо,необхідно вдивлятися на Хрест Христовий: “Навчіться від Мене, тому що Я смиренний і покірний серцем і знайдете спокій душам вашим” (Мт. 11, 29).
У теперішній день, коли весь християнський світ вшановує Хрест Христовий, помолімося, щоб Господь захистив нас силою Свого Чесного і Животворящого Хреста, дав нам силу нести свій життєвий хрест і досягти сяючих вершин Царства Божого. Амінь.

p.Ivan Hudz - Évora.

ЄВАНГЕЛІЯ ВІД МАТВІЯ /15:21-28/

Ісус вийшов звідти й пішов у сторони Тирські та Сидонські. Аж ось жінка хананейка вийшла з тих околиць і почала кричати: "Змилуйся наді мною, Господи, Сину Давида! Біс тяжко мучить мою доньку." Він не озвався до неї і словом. Тут приступили Його учні і почали Його просити: "Відпусти її, бо вона кричить за нами." Він у відповідь сказав: "Я посланий лише до загиблих овець дому Ізраїля." Вона підійшла і, вклонившись Йому в ноги, каже: "Господи, допоможи мені!" Він відповів їй: "Не лічить брати хліб у дітей і кидати цуценятам." А вона каже: "Так, Господи! Але й цуценята їдять крихти, що падають зі столу в панів їхніх." Тоді Ісус у відповідь сказав їй: "О жінко, велика твоя віра! Нехай тобі буде, як бажаєш. І видужала її донька від тієї години./Мт 15:21-28/
Процес становлення особистості починається від того моменту, коли особа наважується сама собі сказати правду про себе, це ж, до речі, стосується й цілих народів. Кожна людина, виключаючи хіба що психічно хворих, має природню здатність критично оцінювати власний стан, визначати міру своїх здібностей і досягнень у будь-якій сфері своєї діяльности. Інша справа, що нам часто бракує бажання здійснювати цю доволі неприємну, але життєво важливу процедуру. Набагато приємніше похвалити себе і тих, які мають ще менші, ніж ми здобутки, і таким сумнівним чином задовольнити свої "духовні потреби", приспавши своє сумління. Поки людина залишається на позиціях гуманістичного або антропоцентричного світогляду та завзято сповідує ідею абстрактної рівности, вона не отримує імпульсу, який би спричинив до руху її духовного удосконалення, наближення до Бога. Безперечно, всі люди мають рівноцінну гідність, оскільки всі ми створені на образ і подобу Божу, але таким же безперечним є факт, що всі ми маємо далеко не однакову міру уподібнення Богові.

З курсу елементарної фізики нам відомо, що струм виникає лише за умови різниці потенціялів, коли ж потенціяли рівні, рух зупиняється. Це ж саме відбувається, коли на шляху струму постає ізолятор.

Повертаючись до духовної сфери, зазначимо, що безпосереднє втручання Божества у перебіг земного буття належить до екстраординарних подій, які ми називаємо дивами або чудесами. Повсякчасно ж Господь дарує Свою благодать, посилає Свої випробування чи спокуси, спрямовує Свій праведний гнів на людей за посередництвом інших людей. І ті, хто шукає Бога, орієнтуючись винятково на "чудесні знамення", ризикує залишитись ні з чим. Чудоманія відводить людину від Бога, а не наближає до Нього, як віддаляла вона фарисеїв від Христа. Якщо людина шукає Божої благодати, їй слід насамперед вибрати собі духовний провід у побожному середовищі, серед осіб, поставлених на це служіння церковною владою. Часто цей пошук буває дуже нелегкою справою, але, хто шукає, той знаходить за словом Самого Христа (див. Мт 7: 7-8). Та, як електричному струмові стає на заваді ізолятор, так рухові духовного зростання людини також заважають своєрідні ізолятори переважно двох різновидів. Дехто з людей, на жаль, має справу з об'єктивними чинниками ізоляції від Новозавітнього Народу Божого, а відтак і від Божої благодати, тільки через те, що їм випало мешкати у країнах з тоталітарними атеїстичними режимами або з режимами теж тоталітарної середньовічної "теократії", де суто земна влада під страхом репресій примушує всіх своїх підданих сповідувати облудне вірування, оголошуючи християнство неправовірною релігією. Християни ж, як члени Всесвітньої Церкви, повинні докладати всіх зусиль, щоб такі політичні режими зникали з лиця землі, і ми безперешкодно мали б можливість виконувати наказ Господа про навчання і хрещення людей доброї волі з усіх народів (див. Мт 28:18-20).
Але в інших випадках ізоляція від Божої благодати спричиняється суб'єктивними чинниками. Людина сама себе ізолює від духовного навчання, а значить і від духовного зростання своєю гординею, У таких випадках людина не відчуває в собі духовної вбогости (див. Мт 5:3), а навпаки почувається цілком самодостатньою, не залежить ні від чого, російською - "довлеет себе", бо серйозно вважає себе, якщо не найобізнанішою і найсумліннішою з-поміж свого найближчого оточення, то, принаймні, рівною з усіма іншими, і таке "багатство" заважає їй увійти у Царство Боже, тобто віддати саму себе Христу Богові. Святий Антоній Великий пише про таких нещасних: "Повчання отців тяжкі для них, тому що вони впевнені, що самі вже знають усе." (1) Люди, що перебували у подібному стані душі, і до Самого Христа (як тепер до Його правдивих служителів) ставились з недовірою, кажучи: "Хіба Він не тесля. Син Марії, Брат Якова, Йосипа, Юди та Симона? І сестри Його - хіба не тут між нами? І ставили Йому це за зле." (Мк 6:3).
Ми завжди повинні пам'ятати про свою людську гідність, про те, що ми носимо у собі образ Божий, але також і пильнувати, щоб почуття гідности не переросло непомітно у гордість, яка швидко переведе нас у табір антихриста. Гордим людям властиво завжди відчувати себе суддями, ідеалістами, законниками і посилатися на букву закону, навіть у тих випадках, коли Іде явно перешкоджатиме пануванню духу того ж таки закону. А смиренна людина взагалі не апелює до закону, не вимагає справедливости від Господа по відношенню до себе, а лише просить Його милости. Христос часто порушував букву Закону Мойсея, як, наприклад, у випадках: з цією жінкою-хананейкою. чи з жінкою-самарянкою (див. Ів 4:7-9), чи з жінкою-блудницею (див. Ів 8:3-7), чи з кровоточивою жінкою (див. Мт 9:20-22); бо у всіх цих випадках Він формально чинив не по Закону, але цим самим зберіг дух Закону Божого.
Хананейка не належала до Народу Божого, і Христос порівнює її рідне плем'я з собаками, називаючи її доньку "цуценям", але матері не до того, щоб ображатися, бо йдеться про життя її дитини, і вона смиренно визнає реальність: "Так, Господи! Але й цуценята їдять крихти, що падають зі столу в панів їхніх." (Мт 15:27). І це, фактично, покаяння спасає її доньку.
В одному з кондаків Акафісту до Ісуса Христа ми співаємо: "Пісню від усього серця приношу Тобі я, недостойний, і, як хананейка, виголошую: "Ісусе, помилуй мене!" Бо не доньку хвору маю, а тіло, пристрастями розпещене й лютістю розпалене, тому ліки подай мені, що співаю: "Алилуя!"
І цим ми показуємо своє розуміння того, що лише тоді, коли людина усвідомить свою недостойність і прийде як смиренний проситель до Христа, Котрий і тепер перебуває і діє на землі через Своє Тіло - Церкву, вона зможе отримати благодать, яка провадить до спасіння, бо у Церкві Христос відпустить їй гріхи, простить недосконалість і щедро обдарує Своєю милістю. Амінь.

Évora - Igreja São Francisco

Різдво Пресвятої Богородиці є великим святом у Східній Церкві і входить в число Богородичних двонадесятих свят, з нього починається річне коло церковних свят.
Пресвята Діва Марія народилася в той час, коли люди дійшли до таких меж морального занепаду, при яких їхнє повстання здавалося вже неможливим. Кращі уми тієї епохи усвідомлювали і часто відкрито говорили, що Бог повинен зійти у світ, щоб виправити віру і не допустити погибелі роду людського. Син Божий схотів для порятунку людей прийняти людське єство, і Пречисту Діву Марію, єдину гідну вмістити в Себе і втілити Джерело чистоти і святості, Він обирає Собі Матір'ю. Різдво Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії святкується Церквою, як день всесвітньої радості. У цей світлий день, на рубежі Старого і Нового завітів, народилася Преблагословенна Діва Марія, предуставлена від віку Божественним Промислом послужити таємниці втілення Бога Слова – стати Матір'ю Спасителя світу, Господа нашого Ісуса Христа.
Віруючі люди по всій землі гідно шанують піснями і хвалами Ту, Котра розсіяла у світі пітьму безблагодатності і принесла людству спасіння від вічної смерті.
Згідно з церковним переказом, який грунтується на апокрифічному Протоєвангелії Іакова Пресвята Діва Марія народилася в невеликому Галілейському місті Назареті, яке було в іудеїв у зневазі (Євангеліє від Івана 1:46). Батьками Її були праведні Іоаким, коліна Іудиного, з роду пророка і царя Давида і Анна – архієрейського роду, з коліна Левієвого, з дому первоосвященика Аарона. Чоловік і жінка були бездітні, тому що свята Анна була неплідна. Досягши похилого віку, Іоаким і Анна не втрачали надії на милість Божу, твердо вірячи, що Богові все можливо, і Він може порятувати Анну від неплідності навіть у її старості. Святі Іоаким і Анна дали обітницю присвятити Богові для служіння в храмі дитя, що їм пошле Господь. Бездітність вважалася в єврейському народі покаранням Божим за гріхи, тому святі і праведні Іоаким і Анна терпіли несправедливі ганьблення від своїх співвітчизників. В одне зі свят старець Іоаким приніс в Єрусалимський храм свою жертву в дарунок Богові, але первосвященик не прийняв її, назвавши Іоакима недостойним, через його бездітність. Святий Іоаким у глибокому горі пішов у пустелю і там зі сльозами молився Господу про дарування дитяти. Свята Анна, довідавшись, що відбулося в Єрусалимському храмі, гірко плакала, однак не нарікала на Господа, а молилася, закликаючи на свою родину милосердя Боже. Господь виконав їхнє прохання, коли святий чоловік і жінка досягли похилого віку і приготували себе доброчесним життям до високого звання – бути батьками Пресвятої Діви Марії, майбутньої Матері Господа Ісуса Христа. Архангел Гавриїл приніс Іоакиму і Анні радісну звістку: молитви їхні почуті Богом, і в них народиться Преблагословенна Дочка Марія, через Котру буде дароване спасіння усьому світу.
Нарешті в глибокій старості Бог обрадував Анну й Іоакима народженням преблагословенної Марії. Ім'я Марії в перекладі з єврейської означає «висока», «перевершуюча». Пресвята Діва Марія Своєю чистотою і чеснотою перевершила не тільки всіх людей, але й Ангелів, явилася живим храмом Божиим і, як оспівує Церква у святкових пісноспівах, "Небесними Дверима, що вводять Христа у світ у порятунок душ наших.
У 12 років Марія дала обітницю вічного дівоцтва. По досягненні Марією повноліття їй знаходять старого чоловіка Йосипа Обручника, що поважає її обітницю. У його домі Марія працювала над пурпурною пряжею для храмової завіси, під час прядіння Їй зявився Арх. Гавриїл і сповістив що Вона є вибрана Богом і , що Вона народить Спасителя світу-Месію.
Після народження Ісуса Христа Марія втікає з ним і Йосипом від царя Ірода в Єгипет, а після смерті Ірода повертається в Назарет. Марія є присутньою на Голгофі, і, відповідно до християнської традиції, насамперед їй являється Христос після свого воскресіння. По одній з версій, Марія тихо жила в будинку Іоанна Богослова, якого Христос велів їй усиновити. За Успінням Марії, тобто розлученням душі Марії з тілом, слідує їхнє чудесне возз'єднання і тілесне вознесення на небо.
Різдво Божої Матері ознаменувало настання часу, коли почали виповнюватися великі і втішливі обіцянки Божі про спасіння роду людського від рабства диавола. Ця подія наблизила на землі благодатне Царство Боже, царство істини, благочестя, чесноти і безсмертного життя. Матір Першонародженого вважається християнами і всім їм по благодаті Матір'ю і милосердною Заступницею, до Якої вони постійно звертаються із синівською шаною.
Народження Пресвятої Богородиці Марії служило передоднем явління на землю в плоті Сонця правди – Христа. Воно означало наближення часу руйнування гріха, осуди і смерті, що тяжіли над людьми, вказувало на швидке воссіяння Божого благословення і вічного життя на землі.
З наведеною загальною згадкою про значення Різдва Богородиці церковні пісноспіви приєднують ще ряд зауважень про участь Богоматері у відновленні людського роду зі стану падіння.
У богослужебних піснях і тропарях свята, наприклад, висловлюється думка, що чиста Богоматір і Раба Христа Бога безупинно клопочеться перед Ним про дарування людям первинного блаженства. Для тих, хто схиляється до пекла, Вона – міст життя. Вона відчинила вхід у рай, замкнений древнім злочином і, як непорочна Агниця привела в наше єство Агнця – Христа.
Тому завжди звертаймося в молитвах до Божої Матерi, щоб Вона захищала нас вiд усякого зла i Своїми молитвами перед Сином Своїм привела нас до життя вiчного.
о. Іван Гудзь.

ПОЧАТОК ЦЕРКОВНОГО РОКУ

За Візантійською традицією початком церковного року (Новоліття) вважається 1 вересня. Свято новоліття було затверджено на Нікейському соборі 325 та, згідно переданню, пов'язується з початком проповіді Ісуса Христа після Його Водохрещення іспокус від диявола в пустелі. У цей день Ісус Христос почав проповідь Царства Божого і уперше засвідчив виконання старозавітних пророцтв про пришестя Месії (Сина Божия) і тим самим про кінець Старого й початку Нового Завіту.
Вибір дати був пов'язаний з тим, що перша проповідь Христа відбулася, на думку візантійців, саме в перший день іудейського свята жнив, що святкували 1-8 вересня.
Встановлення цього свята, на думку істориків, було пов'язано зі згадкою про перемогу Константина Великого над Максентієм в 312 році, яка й заклала початок вільного сповідування та поширення християнства, лише в 462 було перенесено на 14 вересня із практичних міркувань.

СВЯТО ВЕРХОВНИХ АПОСТОЛІВ ПЕТРА І ПАВЛА

Апостоли Петро і Павло особливо шануються як учні Ісуса Христа, що після смерті і воскресіння Христа почали проповідувати і поширювати вчення Євангелія по всьому світу. Це свято спочатку було введене в Римі, єпископи якого за вченням Західної Церкви вважаються спадкоємцями апостола Петра, а потім поширилось й в інших християнських країнах.
Петро (первісне ім'я Симон) займався риболовлею і був покликаний Ісусом Христом в апостоли разом із братом Андрієм. Петро одержує від Ісуса ім'я Кіфа («камінь») і призначення стати «основою» церкви Христа, йому вручаються ключі небесного царства. Відповідно до вчення Римсько-католицької церкви, це наречення (і особливо слова про «ключі від Царства Небесного») вказує на те, що Петрові була вручена реальна влада і юридичні повноваження і що ці повноваження – у силу того, що церква буде існувати до кінця часів, – повинні бути передані його спадкоємцям. Петро був першим з апостолів, кому Христос з'явився після свого воскресіння. Після смерті Христа Петро займався проповідницькою діяльністю.
13 Прийшовши ж Ісус до землі Кесарії Пилипової, питав Своїх учнів і казав: За кого народ уважає Мене, Сина Людського?14 Вони ж відповіли: Одні за Івана Христителя, одні за Іллю, інші ж за Єремію або за одного з пророків.15 Він каже до них: А ви за кого Мене маєте?16 А Симон Петро відповів і сказав: Ти Христос, Син Бога Живого!17 А Ісус відповів і до нього промовив: Блаженний ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець.18 І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її.19 І ключі тобі дам від Царства Небесного, і що на землі ти зв'яжеш, те зв'язане буде на небі, а що на землі ти розв'яжеш, те розв'язане буде на небі!
Церковний переказ називає Петра першим римським єпископом. У Католицькій Церкві відповідно до становища Петра як «глави апостолів» і спадкоємця Христа, існує вчення про примата Римського Папи як єдиного глави церкви.
Павло (до хрещення Савл), перший із християнських письменників, чиї твори дійшли до нас, і найавторитетніша фігура в історії християнської думки. Його погляди відіграли величезну роль у формуванні християнства як самостійної релігії.
Павло народився в малоазійському м. Тарс Кілікійський (нині на території Туреччини) у іудейській фарисейській сім'ї, але мав римське громадянство сім'ї з коліна Веніамінова (Діян. 23:6). Ревнитель єврейського закону, Савл жорстоко переслідував християн, вважаючи, що це шкідливе єретичне навчання. Переживши чудесне бачення на шляху в Дамаск, Савл приймає хрещення і стає ревним проповідником християнства серед язичників. Павло шанується церквою як першопрестольний апостол. Церква приписує йому 14 послань, включених у Новий Завіт.
Обидва апостола прийняли мученицьку смерть за віру Христову в один день (67 р. н.е.) у Римі. Павло, як римський громадянин, «усічений мечем» (тобто обезголовлений), Петро розп'ятий. Оскільки він вважав, що не гідний бути розп'ятим на хресті, як Спаситель, його, за власним проханням, розіп’яли вниз головою. Він був похований на Ватиканському пагорбі, і над місцем його поховання в даний час розташований головний вівтар собору св. Петра.

РІЗДВО ПРИДТЕЧІ

7 липня за новим стилем (24 червня за старим) Свята Церква вшановує Різдво чесного славного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Івана. Історію про благовіщення архангелом Гавриїлом священику Захарію обітниці Божої щодо народження від нього і його неплідної дружини Єлизавети сина; також оповідь про покарання Захарія німотою за невірство його, та про відвідини Єлизавети родичкою її — Марією, майбутньою Матір'ю Господа нашого Ісуса Христа; і про саму подію народження Івана Хрестителя й найменування його в день обрізання — докладно описує Святе Письмо (перший розділ Євангелія від Луки)..
Кого символізує, кого являє собою Іван Хреститель? Писання свідчить про нього, як про Предтечу Господнього. Про того, хто передує приходу в світ (а духовно — і в наші серця!) Христа-Спасителя. Про того, хто готує цей славний прихід: «Бо він той, що про нього сказав був Ісайя пророк, промовляючи: «Голос того, хто кличе: в пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!» Які ж «стежки» покликаний був рівняти Хреститель Спасів Іван? І в якій «пустелі»?
Певна річ, йдеться тут про речі духовні. Адже пустеля, в якій проповідував Іван Предтеча, то насамперед «пустеля юдейська» — пустеля бездуховності тогочасного народу. І місце розташування її не на південному сході Юдеї, біля Мертвого моря, але в серцях народу Божого! І «стежки» ці — то не буквальні стежки. Вони — перекручене розуміння Слова Божого, викривлене виконання волі Його, лицемірне й лукаве життя віруючих, проте не вірних...
Чим же рівняв ці життєві дороги Предтеча Господній? Який «заступ» вклав у руки його Той, Хто шукає серця, що горять, обирає смиренних і вірних пророків Собі; Хто кличе на просторах землі: «Кого Я пошлю і хто піде для Нас?» Інструмент цей — духовний меч викривальної проповіді, очищення «купіллю водною Слова», хрещення покаяння. Іван Хреститель був «наповнений Духом Святим ще з утроби своєї матері». Так, кожне служіння дається не інакше, як тільки силою Божою, благодаттю Всесвятого Духа. Втім благодать служіння Іванового була ще не новозавітною «благодаттю на благодать», але старозавітною благодаттю підзаконного служіння покори та страху. Тому він і Предтеча, бо був лише передвісником Нового Завіту — завіту смирення й любові; лише провідником до Христа. Служіння Іванове, так само й хрещення його, мало підзаконний характер. Він хрестив (духовно занурював) підзаконних, які стали насправді уже беззаконними, в очищаючу купель Слова — на покаяння. Тому що як фізична вода змиває з людини увесь бруд тілесний, так і сльози покаяння сповна обмивають душі наші від бруду гріховного. Іван Хреститель очищав віру, повертав беззаконних до початку мудрості — страху Божого. Він воскрешав віру, готуючи народ до Завіту Нового. І недарма Сам Христос свідчив про нього: «Поправді кажу вам: між народженими від жінок не було більшого над Івана Хрестителя (він — найбільший серед підзаконних)! Та найменший у Царстві Небеснім — той більший від нього!»
Усі події священної історії Старого й Нового Завітів несуть у собі духовну інформацію, мають пророчий зміст як для усієї Церкви, усього людства, так і для кожної людини зокрема. Біблія — це Книга для нас і про нас. І всі персонажі Святого Письма мають своє відображення в серцях наших, у нашому житті. «Таємниця, захована від віків і поколінь, а тепер виявлена Його святим... — Христос у вас, надія слави!» Так, Христос — мир — у нас! У нас і Богородиця (духовний образ самозречення, символ цнотливого, чистого, праведного життя), і святі апостоли (Петро, Яків, Іван — це віра, надія й любов). На жаль, у кожному з нас є і негативні постаті Книги книг. Це і зрадливий Юда, і пильний дослідник крамоли Кайяфа, і Ірод — плотський наш розум, і Іродіада — гріховне, пристрасне життя. Та в нас і Іван Хреститель, Предтеча Господній — емблема каяття, голос сумління, посольство Боже в серці людському!
Різдво Івана Хрестителя в духовному плані — це не що інше, як пробудження совісті, голос «волаючого в пустелi» наших сердець пророка Господнього. Неможливо спастися без покаяння. Неможливо прийти до хрещення Христового без хрещення Іванового. Неможливо піднятись на вершину, не зробивши перший крок. Покаяння — це і є перший крок до Христа, ключ до дверей Божого Царства. Це перша сходинка до віри смиренної, що чинна любов'ю. Покаяння — це «альфа», початок спасіння нашого. Вершина ж його — то «омега», досконала любов Божа. Іван Хреститель — це заклик Господній до кожного з нас: зупинитись на шляхах своїх, зректися себе й зробити перший крок назустріч спасінню. Заклик покаятись. Заклик смиритись... Недарма й Сам Господь наш Ісус Христос починає служіння з тих самих слів, що їх уперше проказав Предтеча Спасів Іван: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне!»
Тому ми християни, повинні добре вслухатись у слова Предтечі, тому, що дорога до досконалості- це дорога каяття, на якій ми можемо пізнати не тільки свою неміч, але і Боже милосердя, яке відкриває нам двері до життя в повноті і в єдності з Богом. Амінь.
о. Іван Гудзь

Івана Купала. Різдво Івана Хрестителя

Одне з найпоетичніших свят українсського обрядового календаря. Купальські вогні надихали на творчість не лише великого Миколу Гоголя, а й багатьох інших письменників та поетів. Церква цього дня відзначає Різдво Івана Хрестителя. Ще в дохристиянську добу слов'яни відзначали цієї пори свято Купайла, тобто Сонця. шляхом злиття християнських та язичницьких традицій і утворилося свято Івана Купала. Спеціально до дня Купайла хлопці та дівчата виготовляли ляльки-опудала Купало та Марену. Навколо цих персонажів точаться головні події вечора на Івана Купала. Марена яваляє собою зроблену із соломи ляльку, яку вдягають у жіночий одяг, Купало також виготовляється із соломи, але одяг на ньому чоловічий. Марену, відповідно, роблять дівчата, а Купало – хлопці. Цікаво, що походження ті того, ні іншого образів невідоме, зате відомо, що і Купало і Марену чекає трагічна розв'язка. Їх обох, або ж топлять, або ж спалюють. Як відомо, і цей звичай зараз гарно зберігся, головною розвагою вечора на Івана Купала є стрибки через багаття. Хоча чому власне розвагою, це зараз вони стали чимось на кшталт спортивних змагань, а от раніше цьому ритуалові надавали магічного значення. Скажімо, якщо стрибнути найспритніше, то у Вас буде гарне здоров'я, коли вдало перескочать через полум'я закохані, то вони скоро поберуться. І не дай Вам Боже вскочити у вогонь – біди на протязі року не уникнути. По закінченні веселих дійств можна йти відпочивати. Це не стосується, лише найсміливіших та найчистіших серцем у яких є шанс знайти чарівну квітку папороті і здобути усі земні скарби. Але пам'ятайте: шлях до квітки захищає нечиста сила, та й земні багатства, які вона відкриває ще нікого до добра не доводили. В день Івана Купала намагалися зцілюватися росою Для цього потрібно встати якомога раніше і пройтись босоніж по цілющій купальській росі. В цей день проходив масовий збір лікарських трав. Особливої цілющої сили купальська трава набирає до сходу Сонця, отож, як мовиться, "Хто рано встає, тому й Бог дає!"

Паломництво

17 червня 2007 року, Капеланія УГКЦ у Португалії ,оргвнізовує прощу до Фатіми.Початок порщі о 10.00 год. за місцевим часом, збір у Фатімі біля готелю “ DOMUS PACIS”.
Капеланія УГКЦ

Щоб зрозуміти паломництво, передусім потрібно пам’ятати, що це не туристичний розважально-галасливий похід. Паломництво - це релігійно – покутний акт, йому притаманний дух молитви, самопожертви, любові, а також зовнішній порядок, що характеризується індивідуальною формою переживання віри кожного прочанина зокрема. Проща - це не випадкова річ в житті. Її плануємо, готуємо на багато місяців наперед, а потім послідовно реалізуємо в повсякденному житті взяті у дорозі постанови. Паломник на відміну від туриста переживає паломництво значно глибше та дозріліше. В паломнику видно голод молитви, голод Бога, який він в прощі намагається заспокоїти, бо нерідко в щоденному житті на це часу замало. Життя людини немов мандрівка, яку релігійною мовою звемо паломництвом, або прощею. Окрім шляху всього життя, людина з прадавніх часів мандрувала до вибраних місць, для свідчення віри та поглиблення зв’язку з Богом. Часто людина вирішувала вирушити у дорогу за порадою самого Господа. Біблійний Авраам (Вих. 12,1), та вся історія вибраного народу, це взірець саме такої мандрівки. Божественна обітниця їх спонукала прямувати до землі, яка мала врешті - решт стати їхнім домом, а святе мандрування для них було покутою та очищенням. Добровільно піддаючись Закону, сам Ісус разом із Марією та Йосипом, йшов як прочанин до Святого Міста Єрусалим (Лк 2,41). Проща, це одна з найстарших практик християнства. Вже з перших століть християни мандрували до святих місць, освячених присутністю Господа Христа,святих та мучеників.Паломництво, це символ мандрівки віруючої людини слідами Спасителя, практика аскетизму і покутування за людські слабкості, що виражає невпинну чуйність людини відносно власної слабкості, а також внутрішньо готує зміну людського серця. Чуванням, молитвою і постом паломник простує вперед дорогою християнської досконалості, назустріч з вічним,яким є Бог.
p. Ivan Hudz

НЕДІЛЯ ПРЕСВЯТОЇ ЄВХАРИСТІЇ

"Кожного разу, як їсте хліб цей і п'єте цю чашу, звіщаєте смерть Господню, аж доки він не прийде" (І Кор. 11, 26). Цими словами св. Павло підкреслює відношення Пресвятої Євхаристії до Христової хресної жертви, бо Господня Вечеря є передусім меморіялом-спомином Христової жертви Відкуплення. Тому, хто приймає в ній участь, з'єднується з таїнством смерти Господа, і стає її вістуном-провісником. Бо брати участь у Євхаристійній Жертві значить голосити "смерть Господню аж доки він не прийде." А наводячи слова Христові: Я "хліб живий, що з неба зійшов" (Іван 6, 51), пригадує, що сам Христос є тією поживою, яка може заспокоїти голод людської душі. "І всі, хто достойно живиться при Його трапезі, стають живим знаряддям присутности Його любови, милосердя й миру."
Церква "живе з Євхаристії," бо ця Свята Тайна є й джерелом і вершиною її буття й дії. Тому церква так дуже цінить цей надзвичайний Євхаристійний дар й завжди дякує Богові за нього. Папа Іван Павло ІІ свою першу енцикліку в цьому новому тисячолітті присвятив цій Святій Тайні. Він назвав цю енцикліку "Церква Євхаристії," і наголосив, що Церква з Євхаристії черпає своє життя. А коли він проголосив нові "Світлі Таїнства" до розважування при молитві на вервиці, він поставив між ними, як п'яте таїнство, "Установлення Пресвятої Євхаристії на Тайній Вечері."
Христовий Намісник так дуже підкреслює важливість Пресвятої Євхаристії тому, що це найбільший й найцінніший дар, який Христос лишив своїй Церкві для людей, що їх Він викупив ціною своєї крови. Бо Пресвята Євхаристія втілює самого Христа, Сина Божого. Скривши своє тіло й кров під видами хліба й вина, Ісус, як Агнець Божий, що взяв не себе гріх світу, приносить свою хресну жертву в бeзкровний спосіб через священиків Нового Завіту, у Святій Літургії, за спасіння людей кожного часу. Ця Безкровна Жертва Христова є заразом нашою жертвою, яку ми приносимо небесному Отцеві не тільки як винагородження за свої гріхи й гріхи цілого світу і за спасіння світу, але також як принос гідний самого Бога, як нашу жертву прослави Господа, жертву подяки за всі Божі блага, та жертву благання на всі наші потреби.
Та це ще не все. Ця жертва вимагає споживання пожертвуваного Божого Агнця. Ті, що приносять цю жертву й ті, що беруть участь в ній, споживають Того, хто себе приніс, і якого вони принесли, в жертву. Отож Євхаристійний Хліб і Вино, що вони споживають, це Тіло й Кров Христа, що з неба зійшов і який дає причасникам участь в Божому житті. Христос приходить до них й інтимно перебуває з ними і в них, запевнює їм воскресіння після їхньої смерти, і обіцює їм вічне життя з Богом. Дійсно, немає нічого величнішого, кращого й кориснішого для людини в світі як Жертва й Тайна Пресвятої Євхаристії.
Що могло спонукати Божого Сина до того, щоб Він залишив цю свою жертву в церкві, і себе як небесну поживу для Божого люду? Тільки Його безмежна любов до нас. А тільки Божа мудрість могла таке продумати, й тільки Божа всемогутність могла це здійснити. Від нас Господь вимагає віри в його слово, і віру в Його присутність у цій Святій Тайні. Ми мусимо сприймати цю Божу Тайну очима віри. Коли Христос обіцяв людям, що Він дасть їм своє тіло й свою кров як небесну поживу, були такі, що вважали це неможливим, мовляв, "жорстока це мова! Хто може її слухати" (Іван 6, 60), і "відступилися від нього й більше з ним не ходили" (Іван 6, 66). Христос однак не відкликав своїх слів, але пояснив, що цю Тайну годі людським розумом збагнути. Він сказав: "Дух оживлює, а тіло ніяк не допомагає. Слова, які я вам сказав то дух і життя" (Іван 6, 63). І навпаки, Він ще й дав визов апостолам: "Невже й ви бажаєте відступитися?" А Петро відповів, "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе - слова життя вічного! Ми й увірували й спізнали, що ти - Божий Святий" (Іван 6, 68-69). Петрова відповідь має бути нашою молитвою віри в Христові слова і в Його Пресвяту Тайну.Нам лишається тільки це величне Боже діло подивляти, цінити й іти за запрошенням Христа: "Беріть, їжте: це моє тіло," і "Пийте з неї всі, бо це кров моя" (Мат. 26, 26-28). Отож, з глибокою вірою й щирою любов'ю приступаймо до Христа в Пресвятій Євхаристії. Жертвуймо її небесному Отцеві як наш принос, і достойно відживляймося Його Тілом і Кров'ю на відпущення гріхів і на життя вічне.