ВОЗНЕСІННЯ

У Євангелії від Луки читаємо: «І Він вивів за місто їх (учнів своїх) аж до Віфанії, і, взявши руки свої, поблагословив їх. І сталось, як Він благословляв їх, то зачав відступати від них і на небо возноситись. А вони поклонилися йому і повернулися до Єрусалиму з великою радістю». День цей відзначається православною церквою як велике двунадесяте свято, а в народі його ще називають Знесення, Вшестя або й Щастя. Вознесіння належить до празників, котрі не мають певного числа, але співпадають із однойменним днем, яким неодмінно має бути четвер шостого тижня по Світлій неділі. Звідси й приповідка: «Не прийдеться на середу Вшестя». Як відомо, Ісус являвся учням своїм протягом сорока днів після свого Воскресіння. Він оповідав їм про Царство Боже та про те, що Йому необхідно було знести свої муки.
У Євангеліях від Марка й Луки містяться лиш короткі відомості про цю велику подію, якою завершується земне життя Ісуса Христа. Про це описано в Діях Святих Апостолів. Зустрівшись із апостолами, Ісус Христос звелів, щоб вони не відходили з Єрусалима, а чекали обітниці Отчої. Іван бо водою хрестив, — ви ж охрещені будете Духом Святим через кілька днів. Апостоли хотіли довідатись, коли це має статися? Він же відповідав їм: «То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і моїми ви свідками будете в Єрусалимі і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі. І, прорікши оце, як дивились вони, він угору возноситись став, а хмара забрала Його з-перед їхніх очей...» Празник Вознесіння Господнього став загальновизнаним ще у четвертому столітті. Відомий давньогрецький історик та філософ Сократ (440 р.) назвав його «всенародним празником». У четвертому ж столітті цариця Єлена поставила храм на його честь саме на місці Христового Вознесіння. За час свого побутування свято обросло численними народними звичаями й повір’ями. Ось як про це пише відомий етнограф Василь Скуратівський: «Якщо протягом сорока днів ще можна було христосуватися, себто казати «Христос Воскрес», то після Вшестя такі вітання вже заборонялися — бо в храмах ховають плащаницю». З цієї нагоди люди виготовляли спеціальне обрядове печиво у формі драбинок — «щоб було по чому Христові вилізти на небо».
Був звичай нести «драбинки» на могилки й поминати небіжчиків. У деяких регіонах випікали й поминальні паски та фарбували крашанки, щоправда, їх уже не освячували в церкві. Подекуди був звичай смажити тонкі млинці із пшоняного борошна. Називалися вони «божими онучами». До речі, так інколи іменують усім добре відомі налисники. За народним повір’ям, «божими онучами», якщо їх напекти вдосталь, «Господь обгортає ноги і тоді йому «не мулько» добиратися драбиною до неба. І не варто скептично посміхатися від наївності наших предків. У кожного покоління — власний життєвий і духовний досвід.
Вважалося, що на Вознесіння найкраще росте будь-яке зело. Чи у полі, чи в лісі, чи в саду «все зноситься від землі до неба». Щоб не заважати його благословенному буянню, селяни у цей день не працювали, а лишень посилали молитву Творцеві. Вознесіння — остання межа посіву зернових та городини. Цю роботу завершували до Зелених Свят, адже через десять днів надходить Трійця. За прикметами, гарна погода на Вознесіння віщує добрий врожай, а сльота — на недорід. Позаяк на таке велике свято негоже було братися за тяжку роботу, то селяни родинами йшли в поле оглянути посіви, бо жито під цю пору вже колос викидає. А в природі панує така краса, буяння й гармонія, що, як писав Олександр Довженко, хто помер такого дня, то пожалкує. А ось наші спостережливі сусіди-поляки характеризують цю пору отаким прислів’ям: «Бог — у небо, хробак — у м’ясо, а чорт — у бабу». Може й так — із народною мудрістю сперечатися даремно.

Народні звичаї.